🍂
Нехай твої крила пурхають так несамовито, наче вони у просторі тунелю, що розширюється з кожною пережитою миттю, з кожним подихом, з кожним пізнанням цього сплетенного, мов із соломи у гігантську воронку, буття.
Сядь, посиди на окрайку воронки, нехай відпочинуть крила від перемінного вітру.
Не дивися вниз, краще в небо...
Ти думаєш про час? Та ні, часу не існує. Навколо лишень вічне "зараз". Краще притисни до себе міцніше чиїсь теплі руки.
У тунелі з тобою лиш вони, ці руки...їх так багато...відчуй, як інколи обіймають, інколи штовхають і ти падаєш, а потім вони ж тебе підіймають...інколи просто квіти саджають на схилі загострених гір твоєї душі.
А ось і каву принесли. Гарячу таку...а під ногами вже жовтіє...мабуть таки осінь. Ну і грець із нею, кава зігріє. У тебе дивне відчуття у носі? Еге ж бо, і у мене, це зварені кавові зерна, вже шуфлюють лопатами у темну глибину ніздрів свої розсипані аромати.
Знову з потрісканого тла чорної лавки стікають брудні воскові краплини на цю жовтизну і на білі, трохи зношені кросівки...а краще б босоніж по землі пористій, що наче вантусом висмоктує з настирливих хмар воду із сумними домішками минулого, з його ностальгічними, каламутними відтінками...
Усе, посиділи трохи, час далі летіти. Не забудь нарвати квітів на схилі гори, все ж таки вони покроплені літнім сонцем. Запхай їх за ремінь, нехай пестять пупець своїми шовковими пелюстками в дорозі, допоки знову не перетворилися у гербарій.
До волосків у ніздрях прилип запах мокрої соломи, скинувши у глибину на розіпнуте поле душі прозорі, зав'ючені кавові запахи.
Незвично і так лоскотно...душа регоче, аж сльози на очах трясуться.
І все ж таки аромат буття не гірший за кавовий, а його фіолетова рідина у горнятку також гріє долоні, коли стоїш на мокрій соломі а навколо рудий антураж. І руки тут звідусіль тягнуться, сотні рук...а десь у туманній, вологій далині - кросівки під лавкою біліють...
Поглянь, мурахи по шкірі...такі натхненні бігають.
Я бачу, крила собі теж відростили.
Ну та й добре, нехай трішки політають...🦋
Комусь? Усім! Цікава фантазія... Я б сказав, розширений верлібр! Бо поезія тут неминуча...
"...вже жовтіє...мабуть таки осінь..." Десь так, але (запрошую знайти й прдовження цієї думки).
Усім! 
Цікава фантазія... Я б сказав, розширений верлібр! Бо поезія тут неминуча... 
