Моя кава застигла. Холонуть вершки у сумнівнім морозі.
І серце вилітає. Мало місця природою чітко призначено.
У пошуках: вихід, рішучість, кохання й пізнання у прозі.
Втрачаємо: дорого, мило, відверто і справжньо...
...лиш сніг на шляху...
і дурні горобці...
І душу відкачено.
І знаєш ти- як я сумую. За поглядом. Теплим. Ніжним.
За тим, що доводить до краю. Думок повертає свіжість.
Ти знаєш, а я тут римую. Римую несказане досі.
Ніяких причин не шукаю. Ще й кава застигла. Блін! Досить!
...а за вікном-зима...
в льоду душа
...в ній знову осінь.
Ти ж знаєш, що я не вічний? І дуже боюсь місцями
Як ляже між нами прикрість - не знайдемо тої "тями".
Не знайдемо слів, ні поетів. Й чуттям не знайдеться місця
Підем по життю птахами. Хто в теплі краї, хто ́в вічність...
Замислитись є над чим...
чи до, чи вже опісля
Недосказані почуття.
Кохання і ніжність.