Душа кричить,
до тебе рветься,
Справедливість не мовчить,
над нами все сміється.
І без жалю так лунко біль регоче,
із мрій, бажань
Лиш нерви ті лоскоче.
Бо ще не здатні дві душі
так легко, безтурботно
блукати разом у глуші.
Щоб не було скорботно.
У вимірі брехні,
серед вуалей, масок.
Лишилися одні
ми під дощем поразок...
Та от уже зарих він
на рятівну хвилину.
І голосної тиші заграв нарешті дзвін.
Колись зійдемось разом
ми у свою долину.
Підживленії часом
осяємо рутину.