У нашім небі знову чорні круки
затьмарили мій рідний небосхил.
Я в молитвах простяг до Бога руки
з проханням щирим, щоб не полишив.
За Україну гаряче молюся,
проллявши кров ворожу на риллю.
Я принципам своїм не поступлюся.
Я більш за все тебе мій Край люблю.
Чекаєм дива. Віримо закуті,
В пусті обіцянки і пафосні слова.
Затерти істини, псалми давно забуті.
Знов ллється кров. Століття йде війна.
І губиться в пітьмі наш ясний розум,
а віра вже не та яка була.
Та вже не сієм мудре у чорнозем,
і заважкою стала булава.
І все ще сподіваємось на миліть,
призвівши рідний дім свій до руїн.
Шукаємо в чужинцях справедливість,
чекаємо на карколомність змін…
А охлос репетує треба, треба;
Видовищ, хліба: – «дажь нам Боже днесь?».
І пиха ваша й кривда у пів неба,
З кого ж ви лицеміри смієтесь?
Прокльони до гори несамовиті
Пихатих зрадників луна, немов пітьма.
Та «ще не вмерла» Україна в світі,
Ще грізно грає бойова сурма!
Дух воїнства, і зброя, не зариті.
І кожний нерв, як тятива жива,
Натягнуті до болю… На цім світі,
Ми живемо і віримо в дива…
Ця вічна надія на миттєві зміни, без кропіткої праці, без бажання всім впрягтися, так ні, пообіцяв охлосу все і відразу вправний, кмітливий і винахідливий популіст. Домоклов меч, який зірвався зі стелі і вдарив по лобі...якось так...
САМЕ ТАК...ТУПО ВІРИМО...А ВІРА БЕЗ ДІЇ МЕРТВА... 
ну, як без дива?
