Що ж не дасте любові - то нате.
Цур вам, пані, що стоїть на городі, грудка землі, що заліпила очі.
Я вам під ноги своє життя,таке пом'яте, кидаю.
Пам'ятаєте? Тож може пом'янете. Жайвір дригом співа над полем - а він щасливий носиться. А потім зірветься в зорі полохливим криком. Згорнеться, зболеться та й на крило приляже.
Не вірю, що жайвір літа без любові. Он сердце свое закочує
в багряницю й поле. Такі роковини по сльоті ще при добрій погоді. Той смуток в траві захований. Таке воно сердце в нього - перекоти-поле.
Знаете яке, глевке те болото на городі?
Он стоїть хата що прийшла на прощу та й загрузла, лупаючи очима.
Загрузла так глибоко, що й не підняти. Тільки час рівняє її з землею.
А що ви стоїте, пані, тримаючьсь міцно одною рукою за держак сапи?
Земля не розступиться - тривка та любов, що виросла з багнюки - сильне те дерево, що тримається в землі корінням. То й життя вкорінилося в моєму тілі - не виб'єш і прочуханкою. Тільки очі схиляються додолу. Тендітна фігурка не зникне потому. Пам'ять тривка. Переді мною - Мойсеем розступиться городина і я пройду по ній, ніц не прим'явши, ступлю до тебе.