Пасма її кучериків здавалися літнім раєм,
трепетне й тихе "доню" вривалось і осідало.
Вплітала у мої коси
ромашки, (або ж рум'янки),
аби мене сонце гріло
й життя у мені співало.
Погляд її, мов ікона, здавався мені цілющим,
біль покидав навшпиньки місце нестерпних мук.
Співала вночі колиску,
казала: "люблю найдужче",
і клала на серце голівку,
щоб чути кожен мій "стук".
А руки її здавались мені найріднішим домом,
тендітні та білі-білі, неначе кульбабовий пух.
Малою дивилася знизу,
на вроду її незникому,
як вміло кучерились пасма
торкались рамен, шиї, вух...
А спогади з нею вічні, в'ються глибого в скронях,
там де я ще маленька, там, де вона красива...
Вривається й осідає в мені те домашнє "доню"
й слова, що "цей світ жорстокий,
але ти у ньому сильна".