|
Відпустка
Я мав дві причини не поспішати: любив літо і море.Середньоазійський лютий – це вже весна. А вдома? Терпінню армія навчила. А ще хотілося скласти хоч якусь грошову «котлетку». Солдатчина не дала принесла. Тепер, за контрактом, я мав достойний заробіток. Щомісяця чеки накопичувалися у кишені і карбованці на окремому рахунку там, у союзі.
Мої друзі – Гришко Онучко і В’ячеслав Старшинов, з котрими ми утрьох закрутили аферу з надстроковою службою, вже встигли побувати вдома і повернулися. Летіли додому вільними качурами, а повернулися на службу прикрашені обручками. Чи яка зараза ходила союзом, чи показились? Програму-мінімум хлопці виконали. А я все скрипів пилом на зубах, хоч страшенно тягнуло додому, до мамчиної їжи, до свого ліжка. Надаючи дозвіл на відпустку, щедре моє начальство виписало перед тим відрядження на кілька діб для отримання паспорту. Зекономлений час, звісно, додавався до відпочинку. Практично вийшло так, що 7 днів кабульського відрядження я провів вдома. Подібна «хімія» широко практикувалася в Афгані.
Шлях додому почався зі знайомства. Мій новий товариш – білосніжний, із синьою смугою і сірим низом, Іл-76, а мовою льотчиків – «горбатий». Не сподівався. Ще з Ташкенту, побачивши красенів-Ілів у польоті, сказав собі: «хочу!». Ось і він – вірний та надійний працівник неба, чиї крила одинадцять разів підніматимуть над віковічними горами мою душу.
Салон, зкомпонований під транспортування озброєнь – збільшена версія вантажовідсіку АН-дванадцятого, тільки хіба після євроремонту. Отже, крісел у звичайному розумінні там не було, лише відкидні місця під обома бортами, як у меншого брата. Колись радянські інженери почали розробляти літак на заміну морально застарілих Ан-12. А вийшло, що машина доповнила парк перевізників. Протягом війни, та й дотепер обидві моделі крилом до крила несуть службу де тільки можна. В радянсько-афганському конфлікті Іл-76 зарекомендував себе стійкішим до зенітних ракет моджахедів, ніж транспортник Антонова. За дев’ять років втрачено дві машини, причому перший випадок стався з невідомих причин під час вводу контингенту. Комплекти пасивного захисту, поставлені по бортах після катастрофи 1983 року ( втрата другого «горбатого»),надійно оберігали Іл від вогню з землі. Моджахеди неодноразово випускали по них ракети, тільки безуспішно. Відомий випадок, коли одна ракета попала у фюзеляж на висоті 7500 метрів. І що? А нічого. Лайнер, нормально подолавши ще понад двісті кілометрів, штатно приземлився там, куди й летів. Лише в горах, мабуть, досі валяється шмат обшивки розміром два з половиною на два метри. Тобто, дві втрати проти 14 700 успішних посадок (у Ан-12 одинадцять проти 11 800), красномовне свідчення надійности. І моїх 11 бездоганних посадок підкріплюють позитивне реноме машини Іл’юшина.
Літалося на Іл-76, як співалося. Насторожені «вільними мисливцями» льотчики дряпались якомога вище. У негерметичному Ані і влітку було свіжо. А коли лютневий дубак? На висоті понад 6000 метрів легеням бракувало кисню. Організм не встигав адаптуватися до вертикального стрибка. Як застережний захід ввели обов’язкове користування на Ан-12 кисневою маскою. Проста, на перший погляд, процедура, а на практиці один із способів катування. Уявіть полярну тріскучу прохолоду, пика мерзне. Тепер на неї треба накласти крижану гумову маску і притягнути надійно пасками. Конденсат у процесі великими краплями стікає на підборіддя, його постійно треба зливати (Ан-12 взимку – це круто).
Оперативно-тактичний Іл набагато комфортніший. Вантажний відсік ізольований і підігрітий. Ми любили цей літак за його надійність і місткість. Він завжди забирав всіх і без парашутів, без селекції на старших, молодших, хворих, післяабортних. Вільної площі вистачало для ракетної артсистеми «Ураган», для всіх пасажирів і ще лишалось трохи для автостопників (жартую). В цілому машина дуже вдала: 170 тон відскакують від землі як накачана гелієм куля. На жорстких віражах «коробочки» закріплений намертво «Ураган» просідав всіма амортизаторами, тяжко посапуючи і покректуючи. Крізь свист двигунів чулося сичання і порипування вантажу. Не вірилось у можливість летіти під таким кутом. А крила тримали… тримали.
Посадка Іл-76 – дуже красивий маневр. Варто його не пропустити, якщо вже знаходитеся на борту. Крило розповзається, ширшає на очах. Передкрилки відходять вперед, а закрилки розщеплюються на окремі секції і відхиляються глибоко вниз. У такій конфігурації розчепірених крил важкий тулуб літака повільно пливе, приміряючись до смуги. Поштовх. Реверсна механізація розвертає тугі струмені реактивних газів назустріч рухові і світ в ілюмінаторі швидко сповільнює біг. Легкість, з якою важкий літак маневрує, просто вражала мене. А, між іншим, він може сісти на ґрунт з вантажем до 50 тон, чого американському братові не зробити ніколи. Я, дуже задоволений, вивалився з розчахнутого черева, ще не здогадуючися, що наступного дня на такому ж летітиму до Ташкента.
Все, що лишилось у пам’яті від того дня – неабияка нервова напруга. Хвилини стали довгими. Я просто долав їх, як силу морських хвиль. Паспорт, віза… Які можуть виникнути ускладнення? Захворів паспортист. Ні? А якщо реактивний снаряд влучив у сейф з моїми документами? Може вони просто не так оформлені? Та й де гарантія, що мене випустять із країни до завершення мого відрядження? Сидіти тиждень у Кабулі добре, коли ти на службі, але не тоді, коли каструлька з борщем для мене вже парує на підвіконні. Щоправда, про мій приїзд ніхто не знав, але на борщ я сподівався.
На мені - новенький кітель з широкими червоними стрічками на погонах. Таким я себе ще не бачив і ніяк не міг звикнути до дзеркального відображення. Як не у своїй тарілці. Портупея моя власна, а от кашкет позичений. Свій мати ні до чого: таку повсякденну одежину не довелось носити більше ніколи. Польова амуніція і легша, і зручніша. У руці нова напівсамохідна валіза, набита подарунками і мильно-рильним причандаллям. Цю помічницю на коліщатах я купував у воєнторзі мотострілецького полку. Наш дивізійний магазин не мав чого запропонувати, а я хотів «вистрілити» вдома заморською диковинкою. Зарах тільки розсмішив би, а тоді у союзі не бачили такого дива. Так заради ж валізи на коліщатах одного дня загітував Вітьку за компанію прогулятись у його колишню частину. Це трохи далі танкового полку, звідки ми раніше приперли вибиті траки.
Придбавши «мрію окупанта», вийшли з полку. Сонце якраз сідало, а з ним природне світло «вимикалося» за хвилини. Небо зоряне-презоряне, метеори крешуть чорний густий оксамит. У такий час на бетонці самому було б моторошно, а з другом весело до нестями. То правда, що йшли ми трохи гучно. Порожня валіза, як скажена, цокотіла коліщатами (таки добре дорогу побили технікою). Аж гульк! З боку дивізії світять десятки вогнів. Що то є? Афганські бурбухайки (вантажівки)? Ой не хотілося спіткати їх саме тепер, ввечері. Хтозна, що там у чорнобородих головах? Хоча… ввечері всякий рух дорогою у межах гарнізону для аборигенів заборонено. А з іншого боку…??? Хоч бери, та ховайся, тільки нема куди. А вогні наближалися і їх ставало все більше. Не може бути, що то чужі (власне, хто тут чужий?). Фари головної машини засліпили – дороги під ногами не видно. Там диміла ціла колона і вже чувся металевий скрегіт гусениць. Наші. Порівнялися. Тепер вже ми добре побачили колону бойових машин піхоти – БМП-1 і БМП-2. Вояки їхали з «війни» запилені, мурзаті. І хто більше дивувався, ми, чи ті хлопці, побачивши двох «туристів сержантської національности» з валізою хтозна де між військовими містечками?
Взагалі-то, подібні неприродні явища, як ця прогулянка, не були нормою. Побратими можуть не повірити мені, або подумати, що в дитинстві ми обоє падали з візка головою на асфальт. У всьому траплялись виняткові події, історії, у які важко вірити. Але час від часу темними ночами наші люди вешталися то там, то тут, вирішуючи свої якісь меркантильні справи.
Тут треба повернутись до щоденника бортача Ігора Фролова. Розповідь про його колегу Ф., якого вночі вимучив зубний біль. Зі сходом сонця, ледве дочекавшись першої попутки, лейтенант Ф. поїхав видаляти корінь зла і здивувався випадковому відкриттю. Виявилось, що машиною шлях до госпіталю набагато довший. Зазвичай, він долав цю відстань на борту Мі-8.
Після екзекутивного видалення… Краще перейду до авторського тексту пана Ігора:
«Борттехнік сповз з крісла і вийшов на вулицю. Там на його питання про машину до аеродрому зареготали – до вечора буде. Рана боліла, борттехнік не міг стояти на місці. Він зорієнтувався по сонцю і пішов. Минувши огорожу госпіталю, він рушив навпростець через сухі поля. Впевненість, що чимчикує правильно, підкріпляло посилення звуку від літаків і вертольотів, які сідали і злітали.
Скоро борттехнік вже йшов якимись кишлачками – доволі великими, судячи по мечетях і чисельності дуканів. Дуканщики з подивом дивились на чвал самотнього льотчика у плямистому комбінезоні і без автомата.
- Гей, командире! – обізвався до нього один. – Чого хочеш? Купити, продати? Ти один, га? – і нашорошено озирнувся на всі боки.
- Тепер один! – відповів борттехнік, не стишуючи ходу. – За мною наші танком їдуть! Зрадів…! – І сплюнув юшкою.
Про всяк випадок він повернув з цієї вулиці і вийшов на іншу, вже оточений зграйкою бачат з протягнутими руками. «Бакшиш, шураві!» – кричали вони, підстрибуючи й викривляючи гидкі фізіономії. Позаду, трохи на відстані, повільно йшли кілька бороданів.
Борттехнік розтривожився. Біль відразу вщух, піт полився струмками. Ну чом він не взяв з собою зброю? І нащо взагалі пішов? Ні – перечекати до вечора у гостинному госпіталі! Але ж до аеродрому рукою сягнути…
У цей час почувся звук двигуна, з-за рогу вигулькнув військовий КамАз з бронеплитами замість лобового скла. Борттехнік махнув у щілину на бронеплиті, машина зупинилася. Дверцята відчинилися, показався ствол АКМу, слід за ним з’явилось неголене обличчя старшого машини.
– Тебе збили, чи як, земляче? - спитав капітан, побачивши людину у льотному комбезі.
– Та ні, – стенув плечима борттехнік. – з госпіталю йду. До аеродрому підвезете?
Коли він піднявся у кабіну і машина рушила, капітан сказав, хитаючи головою:
– Один і без зброї! Ну ти даєш! Тільки вчора тут прапор з бійцем зникли. … ви якісь, льотчики. Зовсім, бачу, від землі відірвались! Ми тут на броні й за бронею, а він, наче на Арбаті,…
Капітан бубонів, а борттехнік мовчав, курив і посміхався. І навіть реготав час від часу…»
На щастя, нам не треба було йти через кишлаки. Хоча, двоє старших сержантів з валізою-причепом у пізню годину неслабо здивували парубків на бойових броньованих машинах.
Майже усі шиндандські частини стояли одним гарнізоном обабіч бетонки. Ми довіряли лініям оборони навколо містечок і дозволяли собі колінця, неприпустимі в інших місцевостях. Тому наша поява на КПП з темряви не стала несподіванкою для чергового наряду, може тільки трошки в когось сіпнулося око, але без всякого хапання за зброю. Та й ми не зненацька знайшлися, весь путь голосно перемелюючи всі новини, чутки і плітки. У Кабулі за такий моціон патрулі швидко спровадили б нас до буцегарні.
Кабул жорстко карав легковажність. Місто великих можливостей, але й прихованої небезпеки. Почуття контролю над ситуацією пропадало з першим реактивним снарядом, що грякне десь неподалік. Політпрацівники попереджали про можливість застосування бойових газів, про отруєння води, фруктів, напоїв у дуканах чи на ринку. За воду з крану я не так боявся, як за оті гази. Мабуть не весело, вирячивши очі вдихати пекучу суміш. Від самої думки пересмикують судоми. Протигаз валявся під ліжком, проте, брати його з собою ніколи на думку не спадало. Страх повертався, коли про нього нагадували, а так живеш собі і живеш від переляку до переляку. Стараннями розвідки ми дізнавалися про якісь газові снаряди, або міни на балансі сардарів. Десь їх мусили використати, логічно? Не використали, - і на тому спасибі!
Зізнаюся, існували вагоміші причини боятися: отруйні комахи, павуки, змії – всяка мерзота, яка не мала до мене нічого особистого, але лізла до осель, як бджоли на солодке. Наші шляхи перетиналися у небажаних місцях. Скорпіон у ліжку – погане сусідство, навіть якщо вона – молода скорпіонша. Мізерна погань, не маючи совісті, тихо, непомітно пригрівшись під моєю ковдрою, могла завалити вісімдесятикілограмового мене. Я бачив долоню мого товариша Юрія Вдовченко після укусу юної фаланги (сольпуги). Ну чисто боксерська рукавичка. Милі Божі створіння навесні особливо небезпечні. Чи там у них шлюбні ігри, чи павучі пологи – агресивна, зараза! От поцікавтеся зовнішнім виглядом сольпуги, не пошкодуєте: для фільмів жахів саме якраз. І бігає вона зі швидкістю до 16 кілометрів на годину, а ви? І стрибає до 2 метрів у висоту: на носа заскочить граючись. Кажуть, сольпуга не має отруйних залоз, але переносить на своїх жахливих халіцерах рештки їжі, навіть м’яса з’їдених ящірок. Тобто, готова біологічна зброя. Страшно? Я її ненавиджу!
Моє ліжко стояло впритул до труб опалення. Коли якесь чудовисько наверталося на очі, я відсовував ліжко подалі. Поступово воно зсувалося на звичне місце до наступної зустрічі з мешканцями шпарин. І, власне, реальний випадок. Під час обідньої перерви валявся я вареною ковбасою, ледь живий від розмору. Кондиціонер нахолодив кімнату. Приємно! А нас у кімнатці мешкало четверо – я і троє прапорів. Прийшов перепочити Сашко Аргамаков, вхопив чайника – ковть, ковть, ковть… Голова з чайником повільно підводилися вгору. Ковть, ковть, буль, буль, буль, кхе, кхе!!!, - мало не захлинувся водою. Не у те горло пішла, як кажуть. Клекочучи зв’язками, Саня показував на стінку. Та що там? На висоті близько двох метрів сидів невеличкий коричневий скорпіон. Зовсім молодий. А ви знаєте, у якому віці скорпіон здатен вбити жертву? Вони, як піонери, завжди готові. І оця гадина сиділа мало не наді мною. Рятуючи своє життя, я схопив ляпалку системи мухобійка, а промазати боявся, аж руки мені тремтіли – помститься вражина. Врізав як дикому мамонту у лоба. Хотів, щоб аж розмазало. А він цілий – тидих на стіл! Живий, не живий, не чекаючи хряснув ще раз. Скорпіон відлетів до стіни і впав за столом. Товариша ступорнуло. Знову легка паніка. Я у капцях (пальці ніг підібрав кулачками). Треба було бачити, як два дорослих озброєних чоловіка з розширеними зіницями прибирали стіл на середину кімнати. На підлозі лежав скорпіон. Мабуть він помер зо сміху. Сухе неушкоджене тіло так і просилося всередину бурштинової краплі. Та хай йому грець, я намотав на нього цілу газету і застосував свій перший антикомашиний захід – відсунув ліжко від труби.
Ворог номер три – сколопендра. Довга, маневрена сороконіжка з міцними щелепами. Ви бачили їх на городі, а може десь під трухлявими дошками. Але якщо ви не стикались з середньоазійською сколопендрою, вважайте, що не бачили її ніколи. Тільки подумаю, як вона зненацька вигулькує з-під шафи і кусає мене за палець ноги – мені вже боляче. Так що, які там отруйні гази? Полягти від укусу дрібної нечисті – найбільша прикрість для солдата. А гази?.. Та, бувало, у казармі… Ну то вже зовсім не по темі.
Кабул. З моїми відступами зовсім забув про нього. Я у паспортному столі, готовий до бюрократичної тяганини. Звичка така радянська: не дав на лапу – отримаєш хрону з перцем. Там у віконці широке чоло прапорщика, а я знався з начальником адмінгоспслужби нашої дивізії старшим прапорщиком…Володькою. Прізвище не називаю, не такий вже він був монстр, щоб робити його знаним у світі. Клюкнути оковитої любив, а хто не любив? На господарській посаді реалізувати бажання було легше за все. Проїзні документи, обмундирування, кондиціонер замінити – всі до нього. А він і не нахабнів. Натякне злегка, що він не останній у дивізії боєць, а ти вже сам дивись. Занесеш пляшку – видасть документи, а не занесеш, теж видасть. Багато хто заносив. Харизма!
Отже, Кабул. Абсолютно тверезий і адекватний прапорщик видав мені новісінький закордонний службовий паспорт синього кольору. Я розписався у журналі і тупувато постояв біля віконця. Це все? Полистав синю паспортину – там все правильно заповнено, візу поставлено. Є ж люди на світі! Ну і що мені тепер? Поклав аусвайс до широких штанин, ноги на плечі і мерщій на аеродром.
Злітали в темряві без бортових вогнів. Теоретично, впіймати на приціл «Стінгера» можливо, але, все ж таки, спробуй спіймай. Велетенське місто світилось тисячами вогнів. По їх розташуванню я вгадував прохід між Шир-Дарвазою і Асмаї. Ми не прощалися. Тоді цієї думки не виникало, я просто запам’ятовував Кабул. Для когось він – дім. А для мене? Чіткої відповіді немає. Просто я до нього небайдужий.
Іл-76 заходив на Тузель. Трохи нижче пропливла неповторна ташкентська телевежа з рестораном «Койнот», який обертається навколо вісі, демонструючи приїжджим перспективи узбецької столиці. Військовий аеродром вже шість з половиною років працював на Афган. Тут, у натовпі легко розпізнавали пасажирів «туди» і пасажирів «звідти». Ми, як люди різних рас. Працівники аеропорту все бачили, все розуміли.
Вийшовши з літака, я ніби ступив на поріг дому. А мені ж летіти три тисячі на Захід. Тільки тут, перш ніж вийти у місто, треба профільтруватись через митницю. Черга рухалася з перемінною швидкістю, але весь час надто повільно для нас – пасажирів. Зазвичай у таких випадках маю звичку казати: «Я стою з такою швидкістю, як ви ходите». У митників особливий непідробний інтерес до циклопічних баулів «чекісток». А вони, знервовані вкрай, збуджували невдоволенням усю чергу. Асортимент багажу не поступався середньому воєнторгу і навіть перевершив всі сподівання. Митники незворушно шукали контрабанду. Випотрошені речі не лізли назад до пакованів, наче вони вдихнули повітря і вже не збирались подорожувати далі. Іноді дивувалися і самі власники валіз, дістаючи звідти, скажімо, цеглину. Така фішка була популярним жартом серед «афганців» – підкласти людині з особливим характером сувенір на згадку від люблячих однополчан. Та це не найгірше. Знайдено патрон серед ганчір’я. «Просимо пройти на персональний догляд!» Доведи тепер, що ти не верблюд. Суворий контролер не хотів чути про дурні приколи сусідів.
Заборонених предметів, як то зброї, наркотиків, витворів мистецтва невідомого походження, порнографії, тощо, я не мав. Деякі питання митник повторив двічі чи тричі, обмежившись оглядинами відкритої валізи. Відмітку у паспорт поставлено. Хух! Скільки часу даремно згаяно. А попереду бій у цивільному аеропорту. Рейсовий Ікарус провіз через місто від воріт Тузелю аж до Ташкентського аеровокзалу. В основному, цим маршрутом користувались «афганці» - спецрейс, породжений війною.
У приміщенні авіакас – Вавилон. Відразу навіть незрозуміло, черга тут, чи живий заслін. І здається, квитків катма. Цікаво, як це місто у місті збиралося розлітатися? Комендант аеропорту видав мені броню, однак і вона не гарантувала стовідсоткового попадання у ціль – до каси можна ніколи не дійти. А час собі йшов, літаки гули. Солдати – строковики, в основному, відправлялися поїздами. Мене довга ковбаса на колесах не цікавила. Стояти, то вже до кінця!
Помалу доповз до віконця. По той бік скла сиділа королева Нефертіті, а я, дурний, не навчився обдаровувати солодких королев, вважаючи хабар хабарем, хоч про каси знав і чув достатньо оповідань. Знайомий офіцер купував квиток на літак десь у цій залі: загорнувши у записку купюри з запасом на амортизацію нервової системи, пожбурив через людські голови гаманець просто у віконце. Через кілька секунд гаманець вилетів звідти без видимих наслідків. Офіцер перезарядив гаманця і пожбурив удруге. За кілька хвилин він прилетів вже з позитивним результатом. Ні, я так не міг і тепер не вмію. Спитав одне місце у літаку до Донецька, стоячи на великому пальці лівої ноги, або кудись у європейську частину радянського союзу: Київ, Тбілісі, Кишинів, Мінськ..., Мурманськ. Спрацював найкращій варіант, рейс Ташкент-Донецьк-Львів і мій перший повітряний друг - Ту-154.
Сталося як у казці, а не біля авіакаси. Кілька годин дратівливої штовханини, де час іде не так як в Афгані – рік за три, а година за добу і я пішов трапом назустріч стюардесі. Сонце наздоганяло нас десь між Європою і Азією. А як сідав літак! Наче на руках обережно ніс і поставив на бетон у Донецьку. А де протизенітний маневр? Де «крокодили» пари прикриття? З усіх пасажирів я один у військовому і, мабуть, тільки мене ніхто не зустрічав, бо прилетів без попередження. Йшла друга доба мого відрядження. Ще шість днів я казав рідним: «Я поки що у Кабулі».
Гідність
Минули півтора відпускні місяці. Знову я летів назустріч сонцю. Точніше, ми розліталися на різні боки., бо Сонце перетнуло зеніт і прохолоджувалося десь над Атлантикою. Тільки встиг звикнути до спокійного мирного життя. Вночі тихо, вдень не надто спекотно. Тепле море сохне на сонечку і ніяк не висохне, вода – молоко, рибна юшка. За кілька тисяч кілометрів слабо вірилося у таке безтурботне існування, а вдома все навпаки: от повернусь до гарнізону, а війни-то немає!? Як це вона може там бути? За два з гаком роки втратив звичку до звуків великого міста, до його вуличного руху. Стоячи на узбіччі, уважно розраховував відстані, швидкости, ширину полотна. Хто швидше? Через дорогу страшно було перейти поза світлофором. У великих магазинах я просто тупів. Снування десятків людей, гамір і абсолютна нездатність сконцентрувати увагу. Це так дратувало. Мені тоді саме в лісі би шукати місце, а не у мегаполісі. Відбув свої дні, помалу оцивілізувався, а вже й летіти.
Літак просідав від моєї ковбаси на повітряних ямах. Як ми нею потім тішилися з Вітькою, доки вона не «всохла». Вдома закупив з десяток флаконів дезодоранту «Орфей». Воно, знаєте, з приємним ароматом легше всидіти на кіносеансі у будинку офіцерів, час від часу забиваючи специфічну важкість повітря мирними квітковими струменями. Ще забрав з дому свій ФЕД-3Л – фотоапарат, подарований батьком у моєму шкільному віці. Словами всього не передаси і пам’ять зрадлива, а знімки нагадають не тільки події, але й настрій навколо цих подій. Якщо чесно, повертатися до армії було боляче. Що не кажіть, а я – людина цивільна, наміру служити Батьківщині не виявляв. Ідея така належала не мені. Я навіть не до кінця вірив, що рапорт на надстрокову службу задовольнять у вищому штабі. Але як сталося, так сталося. Мусив кріпитися і сподіватися, що гарнізонна буденщина розбавлятиметься новими подорожами, позитивними враженнями, якщо про війну можна взагалі так казати. Батальні реалії ніяк не впливали на об’єм романтизму у безтолкових мізках.
Висота десять тисяч. Розгледіти на землі майже нічого неможливо. Краще дивитись на хмари. Вони такі різноманітні на тлі землі, особливо коли сонце підсвічує під різними кутами. Світило котилось небом майже вдвічі швидше звичайного. Чи давно зійшло – а вже за три з половиною години польоту гріло навздогін. Дбайливі стюардеси розносили наїдки-напої. О! Це не спецрейс на Ан-12. У літаків цивільних і військових різні характери, так само, як у невибагливого УАЗіка порівняно з автомобілем «Волга». В них навіть крила із різних місць ростуть. Пасажирський Ту спирається на стрілоподібні площини. Його двигунів, встановлених у хвості, іноді майже не чути. Не треба кричати у вухо сусідові, що тебе зараз знудить (чисто для прикладу, мене ніколи не нудило). Ан висить на своїх крилах, а не сидать зверху. Весь політ можна милуватися чорним відкашлюванням моторів. Нелегка їхня робота. У шпарини між стулками до салону зазирають хмари. Суворо й круто, саме на любителя, а я і є любитель. Літаючи, наповнвав пам’ять враженнями, наче випробувач, колекціонуючи різні умови на різних типах літальних апаратів. Велике дитя, словом. Подібних собі зустрічав рідко. Народжені ходити неохоче відриваються від поверхні, а у польоті думають про дім і своє молоде життя, віддане на ласку рукотворного птаха. Так для кого я пишу? Мабуть, для себе. На висоті 10 000 метрів я, швидше за все, думав про наступні зльоти і посадки. Повертаючись в Азію, саме такі ідеї мене і переповнювали, звеселяючи душу, яку не відпускала моя Україна.
Діставшись частини, я відразу підготував ґрунт під чергову відпустку на новорічні свята. Мовляв, сімейні обставини, питання життя і життя кращого. Шеф, задоволений моєю діяльністю, не бачив причини відмовити. Він чекав свого наступника на посаді, отже ставився поблажливо до забаганок підлеглого люду і нам під його керівництвом велося вельми непогано. Маючи такі стосунки з начальством, я сам підріс у своїх очах, набравши гонору – все таки, я вже не дід, а прадід радянській армії.
Як кожна нормальна особа не першого року служби, я мав звички, не регламентовані військовим статутом. Природно, статут діяв і на території контингенту, але на практиці – тільки животів, обходячись без багатьох формальностей. Правильне звернення до старшого командира, стройовий крок, дотримання форми одягу та інше рудиментарно існували тільки там, де ходили генеральські чини, їх заступники, або представники численних комісій з союзу. Одним словом, зовнішній антураж взаємин характеризувався найточнішим словом - «дурниці». Майже з усіма офіцерами вищої ланки управління дивізії складались, хай не приятельські, однак нормальні ділові стосунки, або стримано поважні, без козиряння на кожному кроці, гучних рапортів, зауважень на мою адресу щодо не застібнутого верхнього ґудзика… На генеральські очі зайвий раз не лізли й підполковники. Нащо було і мені шукати додаткові клопоти? Під поганий настрій комдива, або когось з генералів інспекторів, того й дивись, світить догана. Шедевр словесности, якщо хочете, який я почув від такого ревізора: «Майоре, хочеш, я зроблю тобі зірочку розсипом?». Нам – надстроковикам шукати справедливости було ще важче. Того дивись, виженуть з армії, позбавивши всіх почестей воїна-інтернаціоналіста. Прецеденти траплялися і то не рідко. Два наочні приклади з трьох реальних випадків, коли мене могли звільнити до заходу сонця наведу тут.
Один із військових зореносців генеральського достоїнства крокував доріжкою до управлінського модулю – головного корпусу нашого штабу. З пункту А до пункту Б назустріч генералу, до речі, заступнику командувача 40 армії по будівництву, вийшли двоє старших сержантів, тобто, я і мій побратим Родіон Ковальов. Безперечно, якби ми могли ідентифікувати начальство по зірках на погонах, або лампасах, чи по кокарді на кашкеті, тоді вжили би заходів перестороги, щоб ця зустріч не відбулася. Однак, замкомарм носив експериментальну польову форму так само, як це робили невійськові цивільні спеціалісти: дизелісти, слюсарі, електрики, та інші дивізійні «кулібіни». Живіт, звісно, начальник відростив сановитий, але і він не був певною ознакою приналежности до високої касти обраних. Таких типажів я сам міг нарахувати з десяток і серед них мої товариші, котрі, дай можливість, зіграли б хоч маршала Будьоного у кіно.
У пункті Г (який пункт, така і літера) перетнулися траєкторії руху старших сержантів розслабленого вигляду, без головних уборів, зате у сонцезахисних окулярах і його високоблагородія. Не картаючись муками совісті, ми переступили через дядечку, навіть не шморгнувши носами в його бік. Генерал не стерпів випадкової наруги над його достоїнством (ах, як я розумію людину!). Вистріливши у наші спини гранітним баритоном, він не лишив жодного сумніву: загрузли глухо, зараз нас почнуть звільняти. Позбавивши нас окулярів (щоб вміли відрізняти небожителів від босоти), заступник командувача повів нас до командира дивізії.
Таким чином, ми зробили позапланову екскурсію до Георгія Павловича Касперовича. Комдив вислухав ображеного воєначальника, а нас – ні. У таких випадках думка молодшої сторони не враховується. Роблячи півтораметрові кроки, він прочитав глибоку мораль про взаємоповагу між усіма військовими, починаючи від рядового до маршала (можна було ще торкнутись теми дотримання норм військового строю, у чому ні ми з Радиком, ні заступник командувача не були зразками). Питання: як відрізнити вгодованого сантехніка від середньостатистичного генерала лишилося нерозкритим. Віддавати честь направо-наліво, як дівка на об’їздній трасі, ми не збиралися. На диво, нас не звільнили, але і з миром не відпустили. На добру згадку ми отримали по сім діб арешту. Більш того, саджати у «тюрму» мусили самі себе. Чомусь Касперович нікому не доручив цієї делікатної справи, поклавшись на силу нашого переляку.
Ми, чесне слово, не відразу вийшли з коматозного стану. Взяли по чистому бланкові отого документу, на якому ставлять візи керівники деяких служб, засвідчуючи фізичну і психічну спроможність відмотати термін за ґратами. Якими коров’ячими очима дивився на нас начальник медслужби дивізії майор (чи підполковник?) Міщенко! Таких покірних баранів він бачив вперше за довгі роки служби. Він щось таке напутнє сказав, поставивши останню відмітку на папірці, що від його слів почалося наше протверезіння. Я звернувся до Радика з питанням: «Вважаєш, у комдива мало серйозних справ? Чи ми з тобою такі великі птиці, щоб пам’ятати про нас?». Кебети запрацювали. Друг побіг шукати попутній транспорт до свого Герату, я заліг на тиждень вдома. Перебравшись під цивільного, потай виходив до їдальні, партизанськими стежками скрадався на вечірні кіносеанси. Така от ціна генеральської образи. Але після інциденту я вже так пильнував, щоби вдруге не пошитись у дурні, аж виходив одного разу через вікно. Так, саме через вікно. Коридором від стінки до стінки сунули кілька генералів, серед яких був герой радянського союзу Зайцев, знаменитий міцним старечим маразмом і самодурством. Героя він отримав на свій ювілей, але пишався зіркою, чіпляючи її на всі види одягу (доречі - порушення статуту нагороди). Як воював товариш Зайцев, скільки шкоди завдав своїм олівцем і бездумними наказами, які жертви на його совісті, як його відкликано із зони дії 40 Армії, про все це докладніше написано у спогадах колишнього авіанаводчика капітана Леоніда Москаленка.
Інша історія із серії моїх зальотів фантастична. Є група стандартних запитань, яких ставити не треба. Запитання перше: скільки ворогів завалив? У нашому випадку цілком некоректне формулювання. Я знаю тільки одну групу ворогів – це ми з точки зору афганців. Всі інші верстви – жителі країни, якій глибоко начхати на нас і на нашу інтернаціональну допомогу. Вони між собою ворогували злісно, так нехай би самі розбиралися. Друге запитання: чи спробував наркотиків? Аж неприємно, коли мене про таке питають. На кого я схожий? Отже, відповідь – ні. Третє (запитував колега по роботі): волину (пістолет) з армії привіз? А ти сам не хочеш спробувати? І для чого вона мені? І, нарешті, таке дитяче запитання: на «губі» сидів? Кажуть, хто не сидів, той не служив. Спірне трактування, але… Сидів, години дві.
А чому сидів? Через недосконалість, м’яко кажучи, принципів військового підпорядкування і відмінність світоглядних бачень. Коли один з двох – начальник, то інший, як відомо, – дурень. Без образ на свого тодішнього опонента розповім, а ви судіть своїм судом. Так вийшло, що підполковника Фєдораєва трошки, а може й сильно контузило на бойових. Через те він страждав на раптові й сильні головні болі. Характер через це, мабуть, тільки гіршає. Офіцер обіймав посаду начальника штабу дивізії (друга людина після комдива). У день мого чергування на КПП дивізії Іван Васильович прийшов перевірити, наскільки сумлінно наряд виконує службові обов’язки. Як співається у пісні: «Я прийшов – тебе нема», мене десь носило, чи на обід пішов, чи навпаки, а може й на спині трохи посидів під кондиціонером. Двоє моїх солдатів самостійно тягнули службу без задніх думок.
Гостя зустріли, доповіли. Важко розповідати про те, чого не бачив. Але коли повернувся, очі моїх орлів були великі і сумні. Назустріч вийшов НШ, подивився прямо у мозок і почав таку
психічну атаку, аж страшно передати. Причина ж наступна. Пропускна система штабу дивізії передбачала роззброєння всякого, хто проходив через КПП з інших частин. Ми складали зброю до піраміди. Покидаючи територію, військові забирали її. Перевіряючи, Фєдораєв подивився, як зберігаються стволи у нашій схованці. Глип, а там «калашников» з приєднаним магазином. Світова катастрофа! Приймаючи зброю, бійці мали від’єднати ріжок від автомату. Ех, бійці мої! Чи я їх мало інструктував? Все, що заслужили вони, підставивши мене, вилилося у мої вуха. Я грав Штірліца, знаючи, що при такій віковій різниці, ваговій, посадовій, виграти бій шансів не було. І все ж, бій відбувся.
Іван Васильович мав необережність потягнути мене за комір і сказати образливі слова: «Тебе як фашиста розстріляти треба!». Мій інстинкт самозбереження після його слів відключився, поскакали червоні блискавки в очах. Вхопивши НШ за барки, я разок провів його масивним тілом по дерев’яним панелям приміщення: «Це ваші зірки дають право так розмовляти зі мною?» Все, подумав, тепер точно додому поїду. Зробити таке при свідках, та ще й при солдатах строкової! Такого ніхто з начальства не подарує. Ви знаєте, найстрашнішою карою для строковика було звільнитись останнім із свого призову. Найгіршим для надстроковика – звільнитись за 24 години. Який парадокс!
Іван Васильович, вивільнившись, гнівно зарепетував, крикнувши до себе коменданта гарнізону. Підполковник Дусікен Маштаков неначе з землі виріс. НШ дав йому команду транспортувати мене у прохолодне заґратоване приміщення. На який термін? Мабуть, довічно. Про строки не було мови, одначе я думав, що з гауптвахти відразу повезуть на літак. Комендант дивився на мене співчутливо, неначе своїми руками мусив стратити невинну жертву. Він здогадувався про випадковість інциденту. Фєдораєва не вважали демократом, багато хто з офіцерів покидали його кабінет, сяючи пурпуровими вухами.
Для мого утримання обрали пристойну кімнатку, такий собі «люкс» на гауптвахті. Мої стосунки з офіцерами установи давно склались позитивно. Я відразу ж сів за стіл, заходившись писати скорботну скаргу до газети «Червона зірка». Допоможе чи ні, а хоч знатиму, що захищав честь до кінця. Не по людськи воно якось було…
Коли чернетка скарги лежала готова, до приміщення зайшов лейтенант: «Там за тобою Фєдораєв приїхав». О, всміхнувся, вже «родичі» почали відвідувати, може млинців привіз передачею? Зайшов до кабінету, чекаючи допиту і розправи. Іван Васильович сидів за столом, перед ним мій «Макаров» у кобурі. Спокійно, врівноважено він запитав: «Ти звідки родом?» Отак ми поговорили: про родину, про життя, ні словом не згадавши пригоду. Я отримав свій пістолет назад, а підполковник доправив мене на КПП. Солдати вдруге пережили шок.
З того часу я ніколи не хвилювався, заходячи до кабінету начальника штабу, які б громи там не гриміли за дверима. Згодом він влаштував мені приємне триденне відрядження до Ташкенту, передавши для відправки своїй родині деякі речі. Отакі ходи трапляються іноді у житті. Буває, нікчема гне свою лінію, не зважаючи на неправоту, а тут зовсім протилежне. За гріх можна карати у межах прав, не переступаючи порогу людського достоїнства. Мало хто, переступивши його, визнає за собою помилку. Іван Васильович став ініціатором примирення, маючи владу стоптати мене без всякого для себе ризику. Він ані трохи не втратив власної гідности, тому я поважаю його за такий крок. Немає такої провини, яку неможливо вибачити. І ще один висновок: ознакою розуму і честі є здатність побачити правду такою, яка вона є.
Зліт-посадка
Кінець 1986 і початок 1987 років позначились в моєму пам’ятному списку серією дальніх і ближніх перельотів на Ту-134 (5 посадок), а також єдиним і незабутнім рейсом на «кочерзі», як ми називали Іл-18 (за іншою версією «відпускник»). 1987 рік став найактивнішим у плані відряджень і близького ознайомлення з новими моделями літальних апаратів. Протягом року до
переліку додались Ан-26 – невеличкий транспортний трудівник і Мі-8 – наймасовіший радянський гелікоптер, рекордсмен по бойових втратах і водночас рятівник поза конкуренцією.
Освоївшись у салонах відносно великих машин, я радісно став на трап до невеличкого пасажирського лайнера Ту-134. Ця машина, серед інших, виконувала рейси до Донецька. Одним підскоком літак не міг подолати відстань між столицею Узбекистану і столицею шахтарського краю. На половині маршруту виконували проміжну посадку з дозаправкою у аеропорту казахського міста Шевченко, поблизу Каспію. Коли літак повертався у Ташкент, він спочатку прямував на Гур’єв.
З року в рік стотридцятьчетвірок стає все менше. Вони застаріли фізично і морально. Рівень комфорту літаючої братії пішов далеко вперед. А двигуни «туполєва» ревуть, як скажені, на зльоті, аж небо розколюється навпіл. Три десятки років тому цього не помічали. Для мене літак в останню чергу служив засобом пересування, я розважався. Головне, щоб бачити землю далеко під собою. Рівнем комфорту тоді я теж не переймався, як і нині. Мрія здійснювалася щоразу, починаючи із запуску двигунів. Немає кращих літаків, немає гірших, просто у кожної машини є індивідуальні риси. Хай авіаційні оператори порівнюють технічні характеристики, тим самим вони пильнують свої гроші. Повітряним романтикам цікаво політати на всьому. Навіть якщо мітла іноді літає, то не можна втратити свій шанс.
З Ту-134 ми майже ровесники. Він народився на два роки раніше, розрахований на транспортування 80-96 пасажирів. А у серію літак пішов у 1966 році і вироблявся авіабудівниками аж до свого «повноліття». До 1984 року заводи поставили на крило понад 850 одиниць різних модифікацій – багатенько. Те, що «тучка» й сьогодні (сподіваюся) піднімає пасажирів, так це йому хороша реклама Значить літак немає чим замінити, тому він потрібен і його біографія завершиться після вичерпання ресурсу останньої машини.
У вузькому салоні крісла розставлено по двоє: два справа і два зліва. Пасажири мусять терпляче чекати одне одного. Щоб пропустити когось, треба сісти. Над кріслами стандартний набір лампочок індивідуального освітлення, сопел системи кондиціонування, кнопка виклику стюардеси. Багажник, порівняно з середнім далекобійним Ту-154, мініатюрний. Все трошки наче як дитяче, а в цілому лаконічне. Необхідний мінімум, як то туалет і харчоблок, мають місце. Всі радянські лайнери повторювали однакові опції, то й у цьому я не знайшов, за що зачепитись оком.
Розганялися довго, але гучно. Набір висоти не такий жвавий (не військові ж в Афгані). Не проблема, головне, що літак рухався у бік України. Краєвиди під крилом невдовзі помінялися. Навколо Ташкенту стабільне скупчення гір, посипаних цукровою пудрою. У долині тепло, а на схилах зимно. Згодом під нами розляглася біла імла. Через рідкісні розриви пасажири не могли роздивитися земний краєвид. Лише перед самою посадкою я розрізнив берегову лінію і ми пірнули у молоко. Літак підкидало, кінцівки крила тремтіли у лихоманці. Пілот розвернув машину і ми вийшли з хмари зовсім низько над землею. В ілюмінаторі до самого обрію розкошував чи то голий степ, чи пустеля. Верблюжа колючка, перекотиполе шапками позначалися на поверхні. Отакої! Ані моря, ані міста не видно. Дорогою димів рейсовий автобус і це все, побачене мною. Не в’яжеться з таким рідним українським ім’ям – Шевченко. Якби не автобус, можна було б подумати, що пілоти заблукали у надхмар’ї і вітром нас задуло до Афганістану. Типовий для тієї країни пейзаж. Для годиться я навіть перепитав: «яка це країна, люди?» Люди мовчали. Між іншим, туман густішав. Захотілося додому. Аеровокзал, схожий на автостанцію провінційного містечка, для очікування льотної погоди не здавався придатним. Екіпаж відвезуть до готелю, а нас? Але заправник качав гас у крила. Значить злітати можна.
Дуже скоро лайнер знову котився доріжкою і, вивернувши на злітну смугу, без зупинки дав повний газ. Нижня молочно-біла межа спускалася все нижче, погрожуючи притиснути літак до бетону. Ось-ось заскрегоче кіль і викреше сліпучі іскри з непроникного гніту, і ми застрягнемо всередині захопленого негодою Ту, а небо тиснутиме зверху, допоки не луснуть під його вагою шпангоути салону. Що тоді робити?
Льотчики прискорювали машину, вириваючи її з неминучого полону. Носове колесо пішло вгору і основні опори теж передали крилам залишки маси. Відрив. Майже за мить ми занурилися у молочний коктейль. Де земля, де небо? Кінцівки крил ледве проглядають в обіймах повітряно-водяної суміші. Тільки пілоти по приладах «бачили» істинне положення літака відносно земної тверді. Перенавантаження не відчувалося, бо штурвал обережно взяли на себе, не так, як наші військові літуни – на межі фізичних можливостей. Тому до розпеченого сонячного диска машина піднімалася обережно. Командир вів її, як делікатну панночку за ручку. І ось верхня півсфера розчинила двері. В ілюмінатори увірвалися промені, примусивши сонячних зайчиків бігати обшивкою, стрибати зі спинки на спинку крісел. Ешелон 10 000 метрів. Стюардеси крутили кола спідничок, працюючи між рядами. Це хвилини блаженного піднесення, про які мріяли всі мої друзі, мугикаючи популярну тоді пісеньку:
«Добрий дєнь!» – шепну я стюардесє –
«Ну скажи мнє, как дєла?»
Незадовго до моєї відпустки слова цього шлягеру таємничо проспівав мені сусід по кімнаті Володя Яцюк. Останні (до своєї заміни) дні він, здається, тільки про те й думав, які слова прошепотіти на вушко цариці золотистих хмаринок, притиснувши її до запасного виходу лайнера. Літаючи на своїй хвилі, сусіда неодноразово вдирався до кімнати о другій ночі, тверезий і романтичний, тягнув з-під ліжка гармонь і втикав на весь модуль нашої:
«Очі сині, та й сині
Дала мати дівчині,
А навіщо давала, –
Та й не знала сама…»
Шия Володимира червоніла від напруги, на ній чітко проступала артерія, неначе шланг для подачі повітря під тиском. Він горланив, як реактивна турбіна. Задовольнившись співом, товариш залягав у тривожний сон. І дивно, що за нічні концерти ніхто ніколи не проклинав його. Хлопець не мав неприятелів. У принишклій кімнаті відбувалась матеріалізація садка вишневого коло білої чепурної хати, тину з глечиками, великих жовтих соняхів, обов’язково – ставка, булькатих жаб в ньому і криниці з журавлем. Вершина мрій Тараса Шевченка. Хоч усі ми були жителями міст і військових містечок, думки наші тягнулися до сільського затишку, у спокій теплої літньої української ночі.
Пам’ятаєте квітень 1986-го? Звісно ж, – катастрофа на Чорнобильській АЕС. Ми служили далеко від України, настільки далеко, що навіть брехня доходила до нас перебрехана найбрехливішими політбрехунами. Пішла заспокійлива інформація: для панічних настроїв причин немає. А Володимир відразу написав рапорт на позачергову відпустку (родина десь там, на Чернігівщині). Він летів додому, як на згарище, а я навіть не думав, наскільки серйозна небезпека іде від розкритого реактора. Міркував собі: якщо через будь-яку дрібницю кожен з нас битиме на сполох (в того син кашлянув, у іншого дружина зуби пломбує, у третього собака кісткою подавилась), то нікому буде служити. Даремно. Нескінченна брехня радянської влади висушила останні краплі довіри до неї. Омана розвіювалася, колос на глиняних ногах вже падав на наші голови.
Володька повернувся з відпустки, маючи аудіозапис дружини і доні. Кілька разів на день він крутив касету, жорстоко сумуючи. Цим записом починався і закінчувався день, як личить патріотові розплющувати очі під акорди державного гімну, і ними завершувати. Приятель крутив плівку для себе і для нас, підкреслюючи тим, що він не тільки солдатик у великій грі гігантів, але людина з особистою планетою всередині душі. Його люблять, чекають. Я напам’ять знав текст привітання, про те, як доця цьомає татка у щоку, а мамка у губи. І хоч нас це не стосувалося, своєю мовчазною увагою ми демонстрували повагу, або свою чоловічу солідарність. Кожен хотів мати таку касету, та не всі мали люблячі сім’ї.
Незабаром Володимир замінився у Союз, щасливо відбарабанивши свої два роки. На його місце прибув інший прапор, перейнявши головну мрію – дожити до здійснення слів пісні:
«Добрий дєнь! – шепну я стюардесє, –
Ну, скажи мнє, как дєла?»
ID:
897638
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 09.12.2020 06:50:17
© дата внесення змiн: 09.12.2020 06:50:17
автор: Ігор Рубцов
Вкажіть причину вашої скарги
|
