Душа Тарасова геть зболена, в рубцях,
Йому із ними жить до днів останніх,
І з пам’яттю про справжнього бійця,
В котрім характер викуваний сталлю.
«На цього хлопця й батальйон моливсь.
І кликали його «Сірком» любовно.
Він принципово чомусь не голивсь,
А може, й радивсь іноді із Богом?
Завжди із бою повертавсь живим,
Бувало, й побратим на нім прибуде,
Хоч після ран сліпим лишавсь, кривим,
Та серце ж неушкоджене у грудях.
Не одного він на собі приніс
І жартував: «Станцюєш на весіллі!»
Ще й кине посмішку він сам собі під ніс…
Не знав, що вже й над ним біда висіла…
Важкий був бій… Нагліла сепарня…
Нам не давали й голови підняти.
Мене в повітря вибух враз підняв…
Що далі, я не міг тоді ще знати…
Прийшов у себе серед білих стін,
А вийшов звідти вже із костурами.
Хотів подякувать за порятунок свій –
Це було першим у моїй програмі.
Думки ціляли знову ж у «Сірка» –
Йому не вперше рятувати воїв,
І хоч здогадка та була крихка,
Та я не помилився. Він із бою
Мене дістав. По суті, врятував
І в медчастину якось же доправив.
Може, хтось і не вірить у дива,
Але ж бувають винятки із правил!–
Зчорнів Тарас. – Улюбленця-бійця
Ворожа куля снайпера… дістала,
Та профіль його світлого лиця
Завжди зі мною, –
Й два живих кристали
Заворушилися в Тарасових очах, –
Не був я ще і на його могилі…
Це на своїх скривавлених плечах
Мене він виніс, щоби не загинув. –
Дістав хустину, щоб сльозу сховать,–
Я й плакать на війні уже навчився, –
І не було неправди в тих словах, –
А сю ніч наш «Сірко» мені приснився…»
Закінчилась розмова ця давно.
Думки ж мої були біля Тараса:
Яке ж гірке таки війни вино
І за життя мала занадто такса!..
17.01.2021.
Ганна Верес (Демиденко).
Вічна пам'ять героям. 
