Жив на світі чоловік,
Вже прожив немало літ...
Мав великий він порок,
Потяг мав він до жінок.
Він крутивсь, як вітер з степу,
Додавав до куті меду,
На одній крутивсь нозі,-
Ранком, вдень і ввечері...
На слова він був мастак,
А на справах, щось не так...
Хоч язик і без кісток,
Слова сипав, як пісок..
Обіцянки ця-ця-цянки,-
Сипав звечора і зранку...
Не дотримувавсь він правил,
І бувало, що й лукавив...
Вмів жінкам він обіцяти,
Радість й щастя їм давати...
І були такі жінки,
Йому вірили таки...
На словах він молодець,
Справи ж зводив нанівець,
Обдирав жінок, як липку,
Не обличчя мав, а пику...
Не любив він й працювать,
Вправно вмів зате брехать...
І надіявсь на свій шарм,
Й не ходив ніколи в храм...
Так проходили роки
Й постарів він все ж таки,
І сім"ї він не створив,
Ніби зовсім і не жив...
Як прийшов час помирать,
Не міг й слова вже сказать,
Ні покликати нікого,
Й друзів теж не було в нього...
В селі люди були добрі,
Поховали його в полі,-
На цвинтарі за селом,
Пом"янули все ж добром...
Все ж земляк був чоловік,
Тут прожив він весь свій вік,
І хоч мав він свої вади,
Пробачили люди зради...
Але ж і радість вмів дарувати...! 
