Тече за обрій стомлена дорога
Поміж осінніх золочЕних веж,
Узявши старт від отчого порога,
А юності, мов долі, не вернеш.
Не осягнеш, не здоженеш одначе,
Що білим цвітом буйно одцвіло;
Над рідними могилами заплачеш,
Утративши і батьківське тепло.
Вже відіграли, стрімко так промчали,
Роки – грайливих коней табуни…
Мінялись гасла, меркли ідеали
Під віщий спів кобзарської струни.
І що лишилось в тебе наостанок?
Лиш спогад рідних батьківських очей,
Весни твоєї молодий світанок,
Земна любов і світлий сміх дітей…
Пливе за хмари стомлена дорога
Поміж осінніх золочЕних веж
І стелиться за обрій від порога,
Лиш істину любові осягнеш…
