Я часто згадую Шевченківський "Кобзар",
Читаю на ніч ті улюблені рядки,
Не просто речення, слова ці божий дар,
Душею створені, глибокі і святі.
Славетні вірші і поеми з його світу,
Прийшли до наших днів і житимуть завжди,
Великий батько наш а ми всі рідні діти,
Нащадки, що несуть в майбутнє ті плоди.
Народжені у серці любов уже до рими,
І мова українська є окрасою її,
Усе життя пройдемо і помремо із ними,
На Батьківщині милій, на своїй землі.
Із рідним "Заповітом " нам не схилити чола,
І не віддати душу спокусам здалека,
Свою любити долю присяглися, доки воля,
Ми чисті українці, історія така.
Навчились жити гідно, стояти міцно в горі,
І плакати, сміятися, пізнати сенс життя,
Захопливо дивитися на небо і на зорі,
На повну в грудях слухати своє серцебиття.
Нехай не кожен вірить, не кожен прочитає,
І в день звичайний книгу славетну не візьме,
Століття хоч інакше постмодернізм я знаю,
У друзів по перу любов до нього не мине.
Чудовий вірш! 
