В душі моїй здійнявся ураган
Стривожено розбурханих чуттів,
Нестерпно пристрасний, палкий вулкан,
Що палить дух і серце. Вже зотлів
Солодкий смак єдиного життя:
Незайманії крила люд зламав
Затаєного пильно майбуття,
Бо дійсне на Землі без зайвих справ
Про себе явно знати всім дає
Те, що, якщо всі люди розум свій −
Найбільший Божий дар, який в нас є,
Вживатимуть для всяких різних дій,
Які природі злісно завдають
Потужного удару прямо в суть −
В серденько, котре ворони клюють
Так люто, мовби здобич, що несуть
До рідного, свого ж таки гнізда,
Де бісяться голоднії пташки, −
З ним там стається справжняя біда −
Його до решток з’їли залюбки;
То друзками дрібними стане світ,
Що в всесвіті розчиняться, мов пил,
За мить, а не за сотні довгих літ.
Й не буде вже ніколи дужих сил,
Які могли б ще Землю сформувать.
Тому не гаймо часу, ні на мить
Не покладаймо стомлюваних рук
Од кропіткої праці, що шумить;
Щоразу слух втішає її звук,
До самого серденька долуна,
Пелюстками струну чутку торка,
Що пісня з уст тече дзвінка, гучна,
Танцює щиро душонька легка.
Євген Ковальчук, 13. 07. 2010