Шкіра сповзає додолу.
Тварина звільняє спокуси в довільному напрямку.
Я не можу побачити те, що існує насправді,
Що дрібного помолу,
Що подекуди створює тишу й спростовує заклики.
Хист, перетнувший межу,
Лається, плаче, безсилий, слабкий та незрячий.
В небі видніються ті, хто літає — не крилаті,
Не ті, що присвоять чужу
Здатність й минувшину, ласку народження кращих.
Зграя жадає приводу,
Люстро в калюжі бите, хащі наосліп вивчені,
Скудна буденність диктує стирчать на заваді
Самим крадіям та сиротам,
Аби нагадати, що й їхні секунди лічені.
М’язи закостенілі.
Світло — не хвиля й не частка, а вдала важкість.
Тваринна жадоба і є, власне, модусом операнді.
А може — безрушність в мирі
Чи воління дбати про крихку обачність.
Світло виявляє звіра, отже, я існую. Насправді.
18.11.2019
