Поезія ‒ моя сестра,
З якою я одної крові,
На струнах мого серця гра,
Будивши вірші пречудові,
Мені допомагає враз
Себе відкрити, проявити.
Вона ‒ то мій дороговказ,
Як треба в цьому світі жити.
Невпинно разом з нею я
Буденним мудрощам навчаюсь.
Старанно їх я у життя
Завжди втілити намагаюсь.
Мої думки та почуття
Чи то в час втіхи, чи то смути
Мені дає їх до пуття
Цілком збагнути і відчути.
Вона мене, мов окриля,
Щоб я небес зумів торкнути,
Із тої висоти, здаля
Землі всю велич осягнути.
В моїй душі живу струну
Торкнувши, піснею вмить ллється,
Пробуджує у ній весну,
Й дзвінкіше серце в грудях б’ється.
Її сукупність звучних рим,
Сполучених своєю суттю,
Горить в мені вогнем палким,
Сповня всередині могуттю.
Вона ‒ неначе океан,
Який бездонний, безбережний,
Див справжніх буйний ураган,
Сплеск ніжних почуттів безмежний.
Євген Ковальчук, 25. 03. 2018