Опять молчу, встревожилась душа,
переставляет шахматные клетки.
Ведь что-то шепчет из кустов лешак,
держа в руках с грехов, соблазнов сетки.
Прости меня, диспетчер бытия,
что не всегда держусь твоих я правил -
страстей не выпускает колея
и поддаюсь соблазнов я отраве.
Уже не млад, растоптанных сандалий,
натёрли в кровь мне ноги ремешки.
А те кто, там, из-за меня страдали,
уж теребят взведённые курки.
І шепчуть вслід слова , що не в пошані,
ще й крутять дулі, зичать різних кар...
Але коли , вся істина в стакані
все те , як гуркіт з ген далеких хмар.
Я знов мовчу, життя мойого клітка,
нахабно посміхаючись держи'ть.
Все як завжди: підморгує сусідка,
горілочка у баночку біжить.
Нехай крокують людці тії лісом,
я теж не мало вигорнув сміття...
Все так , все так, чи ж буде мені місце,
коли залишиться позаду все життя,
Коли щось виправити буде не можливо,
коли душа зажурена змовчить???
А той лешак, усміхнений грайливо,
вже іншого запрошує дружить .
