Бувають просто звуки чи слова,
Прості, без сенсу, але і такі є,
Що переносять суть мого єства
Туди де пишно верес пурпуріє,
А на вустах, немов самообман
Ще жевріють прощальні поцілунки.
Їх попіл перетвориться в туман –
Війна не поспіша збирати клунки:
Переступила осені поріг
Й шумить іржавим листям на каштанах,
Але не все я викреслити зміг,
Не все, що написав собі у планах.
Ти десь далеко рюмсаєш одна,
Стікають сльози, мов отруйне зілля,
Ми вип'єм наші келихи до дна –
Поринемо у мрії й божевілля.
Щоб знов відчути твій безцінний жар,
Готовий на усі бої смертельні,
Хоч потім і потрапимо в Тартар,
Де смажать біси душі на пательні.
Йде обертом від марень голова –
Заводиш в пристрасть, мов в підступні хащі,
Лоскочеш, наче Мавка лісова
Свідомість, нагадавши дні найкращі.
В тобі тут загублюся від війни,
Що в сон мій проривається так нагло
І уві сні я буду восени
Твій образ пити жадібно і спрагло.
