Запаковане все, перев’язане стрічкою в стосі,
Стрічку-річку в минуле вінчає ошатна кокарда,
Що збулося колись, мало збутись, але не збулося, -
І пливуть чорно-білі й строкаті у пам’яті кадри.
Часто сниться вікно і фіранка знайома в пасочок,
Мружить око ліхтар, тишком нишком підморгує хитро,
Тут ватран і спан’єлька руда коло ніг, килимочок,
Я заслухана в тишу, - а далі віршовані титри, -
Як хотілось дістатись до твого осіннього міста,
Одиноке безсонне вікно відшукати в будинку,
Зупинитись обіч попросити нічного таксиста,
І ступити на першу зітерту роками сходинку.
Не вагаючись зовсім постукати тричі у двері,
Дотулитись тебе, обійнявши так міцно в порозі,
Опинитись на мить в таїні, що витає в етері,
Там де той зорепад, наче сіль із чумацького возу.
…а тепер тут валіза, так схожа на пащу бульдога,
В ній усе що зуміла з минулого в поспіху взяти,
Вже ізвідти подолано шлях, але радше дорога, -
Із квитком у тепер і чомусь без зворотньої дати.