Світ догора до підвалин, до крихт, до клаптів,
Світ догора до істин, які ти знав,
Війни лиш множать біди, вони до краплі,
До волосинки показують сутність справ.
Війни випалюють все і знімають накип.
Люди вишкірюють зуби криваво-злі.
Небо засіюють зорі, а, може, знаки
Тих, хто пішов, хто піде, хто на землі.
Люди вишкірюють зуби — ти схожий наче,
В тебе є білі ікла і чорна шерсть...
Ти закриваєш очі і бачиш, бачиш:
Так м'яколапо ходить чиясь тут смерть.
Так м'яколапо... Шерсть то поганий захист,
От би броню пластронів, і сталь луски.
Зорі впадуть і сонцем загравить захід —
Лапи легкі. Глибокі і вічні сни.
Війни не творять, все це було і буде.
Скрите в чужих зіницях, в твоїх руках…
Війни минуться — люди собі забудуть
Те що гірчить отрутою на губах,
Те що гірчить, шепоче нечутно в вухо...
Люди оскал сховають у масках слів.
Тільки ти ж бачив, тільки ти ж чув і слухав,
Тільки ти знав, та вірити не хотів.
Горе гірчить і палить, чуже і дивне.
Ти ж бо такий самий, то чому пече?
Небо таке скорботне і сіро-димне
Сяде, як сиза горлиця, на плече.
Небу не страшно ікла і чорна шкура,
Небу не страшно, що не знаходиш слів.
Знаєш, буває дивна така натура —
Ікла і шкіра тонше усіх шовків.
Знаєш, буває іноді легше вмерти,
Легше зламатись, здатись, спинити біг...
Та живемо ще. Лиш легколапі смерті
Ластяться, ніби кішки, тобі до ніг.