*****
Не знаю, з чого бо почати
Мені цього вірша́.
Не миряться з тим, щоб мовчати,
Ні розум, ні душа.
У розумі думки скипають,
Мов борщ у казані.
Із нього вилитись жадають
Насправді, а не в сні.
Вони бажають вийти в люди,
Щоб з ними обнялись,
Аби вони завжди і всюди
У них і з них лились,
Думки лиш світлі, променисті,
У всій своїй красі,
Щоб завжди справи гідні, чисті
Чинили люди всі.
В душі бурхливо пломеніють
Яскраві почуття,
Які нетерпеливо мріють
Втілитися в життя,
Щоб в серці кожної людини
Щоразу, знову й знов –
Вік сіяти, немов зернини,
Лиш світлую любов,
Яка би крила надавала
Їм дотиком тепла,
Яка б їх щиро надихала
На гіднії діла,
Які й тоді, як люди кануть
У вічне небуття,
Наступним поколінням стануть
Порадником життя.
Євген Ковальчук, 15. 11. 2019
