Вона сміялася та плакала коли згадувала терикони навкруги рідної Кремінної. Колись давно Оленка з нетерпінням чекала настання вакацій, щоб приїхати до бабуні. Хоч Оленку й дратувало, що Лариса Сергіївна часто істязала її дурнуватими питаннями про маму та тата, але дівчинка щиро любила дім у цьому Богом забутому містечку. Годувати з дідусем свіжоскошеною травою животину, порпатись з бабунею на городі. За хатою росте бузина, яка манила дітей своїм солодким запахом.
- Це чорти, доню, чорти! - буркала бабуня.
- Та які чорти, бабусю, ну ти й казкарка! - попиваючи вишневий компотик через жовту соломку хихикала Оленка.
Пройшли роки, бабунина хата й досі там, лиш бабуні вже немає... Десь там попід іншими кущами бузини її могилка...
- Ай справді, попід тином, під кущами бузини - живуть чорти! - говорила Олена, своїй донечці Марійці. Не ті чорти, якими дітлахів лякають! Гірші! Чорти в людській подобі, що прийшли рятувати...
