23.02.2022 р. була звичайна середа. Я прийшла на роботу, займалася звичними справами, розмовляла з колегами, сміялася. День проходив, як і всі дні до цього, ми всі чимось були незадоволені і жалілися на життя… (якими наївними ми були!)
Настав вечір, ми з моєю подругою вирішили прогулятися і зайшли в кафе, вона змушувала мене щось замовити, а мені після ковіду, все не гарно пахло. Ми не довго поседіли і вона сказала, що ми можемо ще довго не зустрітися, мені з тих слів було смішно, бо я не збиралася ні в якому разі не поривати з нею зв’язок. Ми обнялися на прощання і розійшлися по домах.
Коли я під’їжджала додому, мені написала інша подруга, яка була за кордоном тоді. Вона написала, що рейси затримуються, але ми все одно будували плани на найближчі вихідні, ми збиралися зустрітися. Вона написала: «Якщо вилечу», я відповіла: «Звичайно, вилетиш».
Я прийшла додому, поговорила з мамою і пішла спати… бо наступного дня рано вставати… вставати на роботу…
24.02.2022 р. мене розбудив телефонний дзвінок, дзвонила мій керівник, я вирішила, що мені сниться чи щось таке і продовжила спати. Прокинулася від будильника і взяла телефон в руки. Купа пропущених викликів від керівництва, знайомих, мами… я одразу прокинулася і почала набирати мамин номер телефону, вона була поза зоною, в середині все похололо, нарешті додзвонилася.
«Війна почалася…» – перша фраза, яку мені сказала мама, фраза яка шокувала мене настільки, що я на декілька секунд випала з реальності.
Ми поговорили, вона розповіла новини, я зв’язалася далі з керівництвом, всі залишалися вдома того дня. Я пішла в магазин, черги були аж до дверей, я старалася не панікувати. Коли прийшла додому, дівчата з роботи вже написали купу повідомлень і ми почали переписуватися. Я все поскладала і увімкнула новини, після обіду набридло сидіти і я пішла на вулицю, люди бігли з Києва, довжелезні черги і божевільні затори – те, що я застала. Я все ще старалася не панікувати…
Коли почало темніти, мені почало ставати страшно. Стіни в квартирі і ніч за вікном пригнічували з кожною секундою. Подзвонила мама, вона плакала, тому мені прийшлося збрехати, що я не переживаю, але я дуже боялася…
Я не збиралася спати, а прислухалася до тиші, щоб не пропустити нічого… Пізно ввечері темрява перемогла і я пішла в метро. Всю ніч я простояла там і старалася ні про що не думати, але це було не можливо. В голові було лише одне: «21 століття, як це могло статися з нами? Чому? Куди дивиться цивілізований світ? А чи існує взагалі той цивілізований світ?»
24.02.2022 р – день, коли боялися всі і ще багато днів після нього. Всі боялися і плакали… Я не плакала, вперше я заплакала через декілька тижнів, вже не витримала. Потім не плакала, не бачила і не бачу сенсу. Виплачуся, коли мене розбудить телефонний дзвінок від мами і перша фраза, яку вона скаже буде: «Ми перемогли!»
ID:
974909
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний ВИД ТВОРУ: Послання ТЕМАТИКА: Громадянська (патріотична) лірика дата надходження: 24.02.2023 22:17:17
© дата внесення змiн: 24.02.2023 22:17:17
автор: Masha Syv
Вкажіть причину вашої скарги
|