хтось стоїть на ошматті рядків душі
і митцеві наказує: "не пиши!"
він чатує на букви, кляне слова
наполегливо: "викинь або сховай.
твої вірші потрібні лише тобі.
щоб дурити цей клятий людський добір,
щоб шукати слід сонця в своїй пітьмі.
просто визнай. безпомічні і німі
всі вони бур'янами в тобі ростуть.
правд багато, а істину втям просту:
що для того, аби донести красу,
треба бути готовим піти на суд.
і стояти на страті своїх дітей,
щоб в повітрі сконатись, як пав Антей.
лиш у тебе у бганку первинний страх
і втонуле дитинство в воді Дністра!"
а митець прикладає рядки до ран,
бо для нього на строфах росте дурман.
він здіймає перо і січе тавро,
просто плоті, під лівим собі ребром:
"я писатиму доки тремтять вуста,
доки відлік з одного іде до ста,
доки пам'ять на звивинах не густа,
доки я ще не зрікся свого хреста".