Історія вершиться зараз,
в цю мить - у нашій голові...
Чомусь так історично склалось,
що хочеться шматок землі
тієї ласої, що ген в сусіда -
чомусь вона смачніша за свою.
А ми віками, ще від прапрадіда
за волю душу віддаєм. Снують
між нами потім нагло вбитих тіні.
Нема спокою їм ні тут, ні там.
Хай бездиханні, але все ж нетлінні
слова і думи... В небо пнеться храм,
що всяк зове його свята свобода -
його ж будуємо уже віки...
Мого стражденного, мого народу
в його фундаменті лежать кістки.
Немає сліз, їх висохли вже ріки...
Все менше слів, хоч сила їх зроста.
Лунає пісня над Дніпром, як ліки...
Воскреснуть стерті села і міста!
