Над світом обсипáвся променистий день,
Немов осіння сонячна пороша,
Яка блідим накрапом осідала десь
На яворини листячко широке
І непомітно проникала під покров,
Спадаючи сріблястою сльозою
На чахле моховиння й бур’яни дібров,
Що свіжо зеленіли пеленою,
Покрапленою білим рястом лісовим.
Тепер зелена ковдра постаріла,
Утомлена буянням літнім, весняним;
Такий спокійний неба і землі стан
Розтерзану журбою душу утішав,
І щемко забажалося лишитись
У ріднім місті до кінця свого життя...
Та доля, до якої прихилилась,
Посвяти вимагала й самозабуття,
І я наказам долі покорилась…
11.01.2016
