Знаєш… часто у снах літаю
У незнані іще дороги.
Може, я і тебе не знаю,
Ми ж зустрілись, як дві тривоги.
Та сердечка розвеселились;
Пташечками в душі співали.
Разом заново жити вчились,
Й світ по-новому пізнавали.
Ми сплели із терня віночок,
Уплітали троянди в нього.
І яскравів у доль струмочок
Від потоку того живого.
Та розмов було нам замало,
Щоб відкрити для щастя душу.
В тобі стільки тепла дрімало…
І таїлось під серцем плюшу.
Скільки я лугів обросила
Й позолоту в собі ховала.
Часом, навіть було не сила
Нести ношу того, що ткала.
Пролітали літа та зими
І струмочки пливли у веснах.
Світ в кохання стелив килими,
Та дорога між нас не скресла.
Заблукали думки між мряки
І дощі їх рясні змивали.
Мліли душі в огні атаки
Й серця порізно відстраждали.
Стала тиша між доль стіною…
Стежку радості тьма закрила.
Не питай чи жила тобою,
Якщо було, то я любила.
А тепер відлечу далеко..
Змахну крилами попід хмари.
Буду вільною, мов лелека,
Яка в небі парить без пари.
Обгорнуся у літній промінь
І вдихну цілий світ очима.
Ще не видна зимова повінь;
Я ще бажана і любима.
Наче, біла троянда в літі,
Ще обласкана теплотою.
Як півонія в ряснім цвіті,
Обмережена чар канвою.
І дорога моя щаслива
У вишиванім розмаїті.
Ще не скошена життя нива
Й світить сонечко у зеніті.
Нині, Знову я в сні летіла:
Промінь гладив мою стежину.
Там півонія пишно цвІла
Обняла віночка тернину…