Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику,
В полив’янім горщику
!
Сидячи під каштаном цю пісеньку мугикав Семенко. Гілля каштана, що робило затінок посеред спекотного міста, було його маленькою фортецею, яка захищала від усього зовнішнього світу. Алчба пронизала його тіло різким уколом. Семен голосно захлипав. Бабуся Айсель, кинула відмивати краплі крові з тротуару перед будинком, й кинулася до онука. Жінка зробила баяніє над животиком потерпілого та поцілувала його в щоку.
-" Не плач синку, а то Буфон почує, прискаче та вкраде тебе у мене".
Семен згадав, як минулого року був на озері з матусею. Засмагав собі на сонечку, як тут на руку стрибнула зелена потвора, потім на живіт. Хлопець так злякався, швиденько кинувся струшувати з себе. Коли жаба була на землі він на неї наступив та задушив. Чудовисько було знищено. Наступного дня померла його мама.
Бабуся Айсель час від часу розповідала різні басни про буфонів. Вона говорила онуку, що в жабах знаходяться душі померлих людей. Якщо побачити мертву жабу, то дух цієї істоти забере когось із рідних. З того часу, хлопчина боїться буфонів понад усе у світі.
Бабане, відкрила сумку дістала кусень яблука, й дала своєму онуку. Шестирічний Семенко ніжно засопів.
Доки здаля зривались бомби, йому снились кольорові сни, у яких не було буфонів. Бабуся Айсель, продовжила закликати дощик на цю прокляту Донецьку землю, вона хотіла, щоб дощ змив всю кров, що пролилася тут за останній рік.
Вона планувала скласти ще мільйон байок, аби тільки Семен не дізнався, чому загинула його матір...
Вона хотіла заховати свого нащадка від страхіть війни...
