Теплом зігрітий серпанковий ранок.
Лежать нетопкані сумуючі стежки.
Усі ще сплять і не виглядують з фіранок,
В будинках не брязчать чайні ложки.
Ліниво із-за небокраю сходить сонце,
І неохоче розсіває промінці.
Як зорепад, летять вони в віконце,
А далі зайчиком із сонця - на щоці!
Рукою Він змахнув із себе промінь.
Пішов повільно, як стікає мед,
В'юнка стежина, що ховає спомин
Всіх ніг, веде юнця вперед.
Вона, пробуджена ще третіми півнями,
Із сходом сонця уже на ногах.
Ласкає стежку босими ступнями,
Ходою легкою торує дівча шлях.
Звела докупи стежечка-в'юниця
Дівча й юнця, що йшли назустріч долі.
Палахкотить ранковая зірниця,
І перешіптують казки свої тополі...
"Привіт, дівчино, я красу твою відзначу...
І роздоріжжя нам уже нема...
Заговори, щоб я тебе побачив!"
Вона мовчить, з народження німа.
Він сам не свій, Вона не відповіла,
Приклалася долонями до вух...
Він зрозумів той жест її несмілий:
"Хоч подивись, щоб я тебе почув!"
Угору лиш звела тяжкі повіки,
Відкривши глибину своїх очей,
І пронизала серденько навіки,
Бо погляд той промовив без речей.
З тих пір вони поєднані навічно,
Як кільця на весільнім рушнику,
Він лише СЛУХАЄ, заглядуючи в вічі.
Вона лиш БАЧИТЬ, всі слова на язику.
Chara Vinna
16.03.2023
рада, що вірш сподобався, не згаяли час, читаючи його. 
