Пам'яті В.Симоненка
Чи сприймуть їх колись
і прочитають люди...
Не бороніть мені писати вірші,
Бо – це повітря, без якого гину.
Нехай незрозумілі, хворі, інші.
І не штовхайте, коли йду, у спину.
Про вас не знаю, коли мозок діє –
Веде розмову із тремтливим світом.
Хоч би писати я ніяк не вміла,
Кохалась з словом через фарби-світло.
Мене так мало. І не треба більше.
Упитись можна навіть тим, що чую.
І знову мною пишуть грішні вірші.
Сприймайте, прошу, ось оцю, не тую.
