Старе місто охопили вогні,
Теплий вечір із запахом кави.
Раптом бачу я вдалині,
Дещо дивне, ще мною незнане.
Великі срібні ворота,
В тіні ночі ніби зникали.
Біля них вартувала сторожа,
Які голосно всіх закликали.
Я вже й бажала б піти,
Та цікавість моя взяла вгору.
Що ж ховається за ворітьми ?
В таку пізню, вечірню пору.
Мені відчинили ворота,
І я увійшла в кам‘яницю.
Зустріла велика й холодна,
Та напрочуд красива світлиця.
По центру колиска стояла,
Давня, ще із лози.
Собою вона нагадала,
Що з дитинства походимо ми.
На підлозі біля колиски,
Я помітила знак, що сигналить.
Немов потойбічна записка,
« Вогонь запеклих не палить».
Ці мудрі слова поета,
Відлунали болем в душі.
Раптом тінь його силуета,
Промайнула у повній тиші.
Вздригнулась. Помітила двері,
Які таємниці за ними ?
В голові думки химерні,
Проте двері не здавались страшними.
Їх з острахом прочинила,
Здалося, що я увісні.
Картини, картини, картини
По десять на кожній стіні.
І тут я немов розчинилась,
У просторі давніх часів.
Кожна з картин відтворила
Історії без голосів.
Одна розказала про Бога,
Що вірно беріг святий край.
А інша про хату убогу,
Про злидні, про матір й дитя.
Багато різних історій
Вони розказали мені.
Сповнені щастям і болем,
Про життя на чужині.
Це справжній Шевченківський храм,
Захований десь в серці Львова.
Де десятки різних кімнат,
В них описана доля тернова.
Тепер точно знатимуть всі,
Він був не просто поетом.
Шевченко – це голос душі.
Що відкрив поетичні секрети.
