6 Можливо, еврика!
На початку серпня Софія розвіяла прах Міфи по Хвилястій, як забажав перед смертю чоловік. І як не було важко, та того ж вечора, після прощання й розвіювання, Софія з донькою зібрали речі і наступного ранку виїхали з села.
Заборонивши собі вдень згадувати про Міфу, Софія занурювалася в роботу, а вночі плакала. Навіть донька не знала про мамчині сльози.
В цілому Марійка пережила втрату батька спокійно. Проте життя змінилося — потускніло. Мати віддалялася: про батька зовсім не згадувала, цілими днями пропадала на роботі. Через те дівчина часто залишалася на квартирі в баби Дарини й діда Юри. Мати не була проти. І навіть звістку про те, що донька після закінчення школи хоче переїхати до батькового міста, до Верболозів, і там поступати далі навчатися, сприйняла позитивно.
Отож після іспитів у школі й святкування випускного, мати з бабусею і дідусем зібрали й провели Марійку в дорогу до великого міста.
По приїзді дівчина на перші дні зупинилася в материних знайомих по роботі. І наступного ж дня відшукала батькову хату у Верболозах і познайомилася з сусідом дідом Андрієм, у якого вже через день чаювала і розмовляла з онуком Андрієм-молодшим, юристом за фахом, про можливості приватизації будинку за заповітом.
* * *
З від’їздом доньки і початком відпустки, Софія дала волю почуттям — і впала в депресію.
Від поїздки до Хвилястого її втримав Марійчин телефонний дзвінок, в якому донька просила мати приїхати до неї з набором документів, щоб допомогти з приватизацією батьківського дому.
Велике місто вразило Софію високими й незвичайними будівлями, охайними й барвистими вулицями, засіяними нарядними людьми, які під спекотним промінням липневого сонця неквапливо скупчувалися в прохолодних місцях й у відкритих кафе, або ж майже напівголими тягнулися в метро й іншому транспорті до шумних пляжів біля річки й веселилися там, загорали і купалися.
Верболози Софія уявляла собі зовсім іншими, такими як Хвилясте: з рідко посадженими хатами і неосяжним лісом. Та у Верболозах ніякого лісу не було, а хати, крім того, що були одна на одній, так ще й обнесені величезними заборами-мурами. Це вразило Софію. А коли донька повела мати прогулятися вздовж річки, то ще більш здивувала жінку: такі гарні, несхожі між собою, дво-, три-, а то й чотириповерхові будинки, вона вперше бачила своїми очима.
Минув тиждень, як Марія перебралася до Верболозів, і планувала залишитися тут на зовсім.
Повернувшись з прогулянки понад річкою, мати з донькою вперше після смерті заговорили про батька. І так згадували й плакали цілий вечір, аж поки не позасинали.
Марійка розповіла матері про знайомих сусідів й онука Андрія, який їй дуже подобається, хоча й старший від неї на дев’ять років. „Поступатиму на юридичний, — підсумувала дівчина, — дуже цікаво, до того ж при даних обставинах корисно. Вже подала документи”. Не раз за два тижні перебування Софії в доньки сусіди ходили один до одного в гості, відкриваючи в бесідах занавіс минулого й оптимістично дивлячись на сьогодення.
Підступав рік зі дня смерті Міфи, і Софії наснився дивний сон. Ніби вона спускається до Хвилястої і натрапляє на дитячий корабель, який бере до рук і читає назву „Вічність”. І в цей час чує голос Міфи, який, десь здалека, повторює: „Вічний спокій, вічний рух... вічний спокій, вічний рух...” Жінка оглядається навколо; потім зводить очі догори й опиняється в темряві, де голос Міфи чується дуже зблизька: „… вічний спокій, вічний рух… вічний спокій, вічний рух…”
Усе, що від Софії було залежно, стосовно приватизації, вона зробила, а також залишила копії всіх необхідних документів і деякі оригінали.
Марія посадила мати на потяг. І під стукіт коліс Софія планувала, що в найближчий час їхатиме у Хвилясте.
* * *
Софія сіла на камінь біля річки й задумалася: „Вічний спокій, вічний рух... Любий, що ж ти мав на увазі? Ти ж бо спокій й називаєш Вічністю, істиною. Чому ж тоді „вічний рух”?”
По приїзді у Хвилясте Софія постійно виходила до річки з Міфовим зошитом, який давала Марійці, коли та від’їжджала на родину батька, і попросила в доньки назад після баченого сну. І, гуляючи вздовж річки, подумки розмовляла з чоловіком.
Коли Рома був вдома і вбачав Софію, то виходив до неї і вони гуляли разом. Брат розповідав про роботу, про жінку і дітей, хатні справи, а сестра — в основному про доньку.
І сьогодні Рома приєднався до Софії.
— Знову й знову читаєш „Міфові реалії”? — спитав брат.
— Так, намагаюся ще глибше зрозуміти думки Міфи, — відповіла Софія. — Він щось шукав, і знайшов свою істину в спокої. Проте чи є ця істина повною?
Темнішало, і Рома пішов додому. Софія трохи ще посиділа на лавці біля колодязя і теж рушила східцями.
* * *
Софія згадала, як в останніх розмовах Міфа порівнював розум з дзеркалом між рухливою частиною Вічності і нерухливою.
Жінка підкинула дров у вогонь: похолодало — на дворі стояв златавий жовтень — і на ніч вона розтоплювала піч. По закінченні літньої відпустки, Софія взяла ще річну за свій рахунок і залишилася у Хвилястому. Квартиру на цей час здавала і більшу частину платні відсилала донці.
„Дійсно, — міркувала жінка, — розум — дзеркало між спокоєм і рухом”. І на аркуші паперу намалювала коло, розділила його навпіл по горизонталі прямою зі стрілочками з обох боків, затушувала верхнє півколо і підписала: верхню частину — „Спокій”, нижню — „Рух”, а пряму посередині — „Відбивач або розум”. Потім поряд намалювала таке ж коло, тільки всередині з меншим колом, в якому замість верхньої частини затушувала нижню, і підписала: „Око Вічності або носій Вічності”.
„Носій Вічності, — міркувала Софія, — є імітацією Вічності і, як Вічність, володіє, з одного боку, постійною інформацією про вічність, про спокій, і, з іншого боку, змінною, про рух. І оволодіває цією інформацією завдяки розуму.
Спокій не є витоком руху! Рух і спокій взаємоіснують разом. Вічний спокій — вічний рух!”.
* * *
Минуло півтори місяці, як донька на Різдвяні свята відвідувала мати у Хвилястому.
Марія обережно прорізала правий бік пакунку, який о півдні принесла поштарка, і дістала з нього газету. Це була наукова газета. Подібну літературу — збірки, журнали тощо — дівчина бачила постійно: мати щомісяця приносила додому наукові періодичні видання і вивчала їх. Ті статті, думки в яких вражали її найбільше, ксерокопіювала і найцікавіші місця виділяла маркером. Потім давала читати батькові, і в один з вечорів вони починали дискутувати. Тато був небагатослівним та уважно слухав маму, від емоційних речей котрої, на його обличчі з’являлась ледь помітна задоволена посмішка. Диспут завжди завершувався згодою з обох боків, і наприкінці батько казав: „Дякую, люба, за цікаве спілкування і за те, що відкриваєш для мене щось нове”.
Марійці здалося, що вона це пам’ятає ще з тих років, коли під час подібних бесід гралася з ляльками у великій кімнаті. Потім, коли пішла до школи, подібні гучні розмови доносилися до її кімнати, де вона вчила уроки, і Марійка заходила до батьків у залу і тихесенько вмощувалася в кріслі. Захоплені дорослі зовсім не дивилися на доньку, ніби її тут і не було. Дівчині здавалося, що вона з глибини, з темряви, дивиться на щось світле й пильнує, як це світло стає величнішим і більш яскравим.
Марія розпрямила зігнуту вдвоє газету і повела пальцем по змісту: „Вічність чети Кочевнікових — п’ята сторінка”, — прочитала вона і перегорнула на статтю. На назві рубриці „Можливо, еврика!” був прикріплений клейовий папірець: „Я торкнулася кожного татового слова. Цілую, мама”. Дівчина перевела погляд на статтю. „Вічність чети Кочевнікових” — великими літерами красувався заголовок і нижче курсивом приписано: „Теорія Вічності й задача про вічний двигун”
„На основі теоретичних міркувань та досліджень чоловіка, Кочевнікова Мефодія Григоровича, та своїх власних старший викладач природничого факультету нашого вузу Кочевнікова Софія Юріївна пропонує нову систему бачення на все існуюче. І називає нову систему Вічністю:
„Вічність — це ВСЕ.
В просторі Вічності знаходяться три елементи: Розум, Дух і Матерія, які попарно (Дух і Матерія) й окремо (Розум) паралельно прибувають в трьох формах існування: 1) нерухомий стан Духа й Матерії — Спокій; 2) Розум з відбивною функцією — Відбивач (Відображувач); і 3) рухомий стан Духа і Матерії — Рух.
Матерія — це сукупність частинок Вічності (найдрібніших існуючих частинок), а Дух — простір, вільний від частинок Вічності (вільний від Матерії).
Спокій являє собою нерухомий однорідний стан непов’язаних між собою частинок Вічності й обтікаючого їх простору, тобто однорідний стан Духу і Матерії.
Рух являє собою суцільний рух Духу й Матерії.
Спокій і Рух існують паралельно і тому, якщо знаходитися в одній з цих підсистем, взяту за реальну, то інша буде виступати по відношенню до першої ілюзорною. В свою чергу реальність та ілюзія з’являються внаслідок відображення (відбиття). Тобто відбиваюча підсистема являю собою межу між Спокоєм та Рухом. І цією межею є Розум.
Звідси й витікає основна ознака Вічності: триєдність Спокою, Відбивача та Руху”
Потім Кочевнікова С.Ю. в своїй роботі підводить нас до тієї думки, що виникнення й існування відбивача (Розуму) є наслідком існування руху, порівнюючи з оком людини, яке виконує свою відбиваючу функцію лише при наявності світла.
Користуючись деякими нововведеними поняттями, Кочевнікова С.Ю. задачу про вічний двигун за умови „є рух” розв’язує наступним чином:
„Для того, щоб знайти поняття „вічний двигун”, треба спочатку відшукати окремі поняття „вічного” й „двигуна” для руху.
Що таке двигун? — це те, що є витоком руху. Тобто все існуюче в Русі (й окремо взяте) є двигуном (двигунами) Руху.
А поняття „вічного” можна ввести, користуючись основним природничим законом: закон про збереження кількості речовини. Саме для цього і був введений Спокій через Вічність, щоб можна було всі рухомі, що оточують, перетворення Духу й Матерії уявити однорідною масою. І щоб, узагальнюючи на Рух закон збереження кількості речовини, говорити про незмінність (або постійність) складу простору з позиції частинок Вічності й обтікаючого їх простору. А так як при наявності руху з’являється поняття часу, то про вічність (нескінченне існування) частинок Вічності й обтікаючого їх простору. А оскільки в Русі вони й будуть виступати двигунами — то про вічний двигун.
Тобто вічним двигуном є кожна найдрібніша частинка Матерії й Дух в Русі”
„Саме тому, — пише Кочевнікова С.Ю., — людина й намагається вийти за межі Всесвіту, щоб осягнути Рух, або відшукати неподільну частку Матерії, щоб відкрити „одиницю” вічного двигуна, бо сама є частиною Руху й сукупністю „одиниць” і є вічним двигуном”
Що ж, чи зачепить іскринка, що з’явилася в серцях і розумах чети Кочевнікових, серця й розуми інших, покаже час — нескінченний час, вічний”.
ID:
100798
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.11.2008 17:36:57
© дата внесення змiн: 02.11.2008 17:36:57
автор: aU`Ra
Вкажіть причину вашої скарги
|