Дві вербички, парочка, росли із земли́ці
Однако́ві, тоненькі, наче ті сестриці.
Від одного кореня вони проростали
І до сонця, що у небі, листя підставляли.
Разом краще, веселіше і взимку тепліше,
Під дощами та снігами стояти твердіше
Довгі коси навесні разом розплітати,
Дуже добре у житті сестру рідну мати.
Якось влітку завітав вітерець до гаю,
Одній вербі шепотів-Я тебе кохаю!
І сміялися вони з вечора до рання,
А у іншої сестри не було кохання.
В однієї було все, сонечко, цілунки,
Павутиння із росою вітра подарунки,
А в сестриці тільки смуток, сльози накрапають,
Листя сиплеться додолу коли так страждають.
Якби мала тільки змогу, пішлаб за край світу
І впалаб ридаючи на землю зігріту.
Ніби й корені одні обох набували,
Але є в житті шляхи, які роз’єднали.
Прийшла осінь, листя жовкне і вітер шепоче
- Я з зеленою сосною кохатися хочу.
Прощавай, мене не згадуй! Та й зник на світанку,
Полетівши залишив на сердечці ранку.
Заплакала покинута, про сестру згадала,
А та всохла в самоті, бо довго страждала.
Буйні коси обломились, кора облітає,
Чути сміх посеред гаю, то вітер кохає.
18.09.24р. Олександр Степан.
