«Бог помер не за білу чаплю…»
(Вільям Батлер Єйтс)
У сутінках писати важко, особливо коли немає палаючого світильника, і годі його шукати. І все таки в сутінкові епохи (а такі епохи настають частенько, нам навіть не в дивовижку) завжди знаходяться люди, що продовжують писати, іноді навіть самі не розбираючи написаних літер, але рука продовжує відчувати папір і перо. Post factum, озираючись назад у течії часопростору, ми то знаємо, які часи були найтемніші, коли тьму хоч ножем ріж – така густа, густіша аніж бузиновий кисіль тітки Палажки з села Гарбузівки. Але це не було ясно сучасникам епохи. Конфуцій вважав, що його епоха була епохою занепаду, в той час, як насправді це був час вищого злету китайської культури – епоха Лао Цзи та шкіл дивовижних філософів, вчителів, епоха поезії та першої високої прози. Мурасакі Сікібу в своїй повісті «Гендзі моногатарі» неодноразово писала одне: «Така краса? І то в наші то часи – часи занепаду? Не до добра то…» Хоча насправді епоха Мурасакі Сікібу була часом вищого злету культури Хейян. Просто ніхто не знав, що попереду. А попереду в Китаї була епоха Воюючих Царств, а потім часи правління божевільного диктатора Цінь Ші Хуан Ді, коли всіх грамотних людей було наказано закопати живцем в землю, всі книги спалити, а всі музичні інструменти втопити в Великій Жовтій Річці. А людей квітучого Хейяну попереду чекали часи нескінченних війн самурайських кланів, коли всі проти всіх. О, пані Мурасакі! Ваш столичний і чисто жіночий снобізм десятого століття був можливим тільки тоді, коли самураї були лишень слухняними слугами і не писали власних кодексів честі про найбільшу у Всесвіті самотність – самотність самурая. І «простолюдини» слухняно віддавали свій рис: «Навіть простолюдини посміхалися, не знаючи, якими потворними при цьому стають їхні обличчя…»
У темні часи або взагалі ніхто нічого не писав (бо за це платили життям), або так далеко ховали свої рукописи, що ми досі не можемо їх знайти: шукай, не шукай… Або писали ненароком про те, як вони (себто, автори) мандрували до пекла. У сонячній Італії в інферно мандрував Данте Аліг’єрі, а в медитативній Японії Сайгьо. Якщо темрява спричинена не людьми, а просто Сонечко зайшло (чума – це теж темрява, що Юстиніанова, що Чорна Смерть 1348 року), то це іноді навпаки спонукає писати. Боккаччо написав свій «Декамерон» саме під час чуми. Деяким класикам писалося саме в глушині – бо холєра ясна! І то неправда, що коли говорять гармати, то музи мовчать. Іноді музи саме під час війни прокидаються зі сну. Не було б Троянської війни, не було б ні Гомера, ні тої європейської літератури, яку ми знаємо. Було б щось буколістично-сентиментальне. Не було б греко-персидських війн, Геродот і не подумав би взятися за перо. Попивав би фінікове вино у Вавилоні (даруйте, в Баб-Ілу). Гійом Аполлінер став справжнім поетом на війні. Громадянська війна на схід від Сяну породила таку потужну літературу, яку годі будо розстріляти: автори загинули, але твори лишилися. У найтемніші часи найкраще пишеться у вигнанні (Герман Гессе з його «Грою в бісер», не було б вигнання, нічого подібного він би не написав, я впевнений) або в монастирі (навіть якщо стіни цього монастиря збудовані з повітря чи з ребер власної плоті - згадаймо хоча б Григорія Сковороду). У тюрмі пишеться погано, хоча деяким авторам це вдавалося: Сервантес знайшов там натхнення, а Томазо Кампанелла побачив через мури Місто Сонця. Але в цьому випадку (навіть при наявності такої можливості – передати рукописи на волю) платити все одно доводилось життям – якщо не вже, то потім.
Під словом «писати» я маю на увазі не повторювання фраз офіційної пропаганди і не графоманію. Це не література. Критерії літератури очевидні. Література не пишеться «в рамках дозволеного». Література пишеться вільно. Цікаво, чи була в часи Цінь Ші Хуан Ді якась офіційна пропаганда? В часи Мао це були його цитати типу: «Якщо вмієш читати – читай тільки твори Мао! Якщо вмієш писати – пиши тільки Да Цзи Бао!» Для того, щоб підгавкувати офіційній пропаганді, вона, принаймні, має бути сформована. Якщо ж офіційна точка зору полягає в тому, що не можна нічого писати взагалі, тоді вже пробачте, сама грамотність стає протестом, а будь-яка книга маніфестом повстання. Овідія відправили на заслання в дику і понуру Скіфію – на берег безнадійного Чорного моря не за якісь філософські багатозначні твори, де при бажання можна знайти крамолу, а за еротичні вірші – порушив поет мораль! По кохання писав, а не оспівував велич імперії. І тут ніякого помилування. Якщо вже рідну дочку «за розпусту» відправити на заслання на дикий острів, то як далеко слід відправити співака отої окаянної розпусти?
Чим мені імпонує Нестор Махно, так це тим, що замість ідеології в нього одне слово – Свобода. А Кропоткіна та Бакуніна читати чи не читати, розуміти чи не розуміти – то вже твоя особиста справа. Головне бути вільним і свою свободу вміти боронити. Він створив величезний острів Свободи серед вохряного моря знищення. Острів недовго існував у просторі, зате лишився в пам’яті і перетворився в міт. І ми досі тим мітом тішимось.
Темними можуть бути не тільки часи, але і острівці в просторі, коли час загалом відносно світлий. І навпаки: в найтемніші часи можуть бути світлі острови чи острівці в просторі. Таким світлим (відносно) архіпелагом періодично бувала для Європи Венеція. А вічно темним (навіть не островом – материком) була біля Європи напівазійська Московщина. І ніякі перейменування в Русь не робили її світлішою чи сірішою. Тьма. Якщо не Іван IV Грізний, то Микола Палкін.
Дивує те, що в найтемніші часи на темних споконвіку архіпелагах все одно знаходились люди, які писали, бодай потайки. Але для цього потрібно було мати або геній Леонардо або відчайдушність неофітів раннього християнства.
У темних царствах завжди знаходились люди, що творили острови світла – нехай зовсім малесенькі, нехай суцільна Мікронезія, та й годі. Нехай тільки в запіллі, але острівці світла. І згадувати про те, що вони були – радісно. Я ловлю себе на думці, що братчики Кирила та Методія чудово розуміли, що не здатні змінити тодішній понурий світ, план був чисто декларативний і нездійснений. Братчики отих братів Солунських хотіли лише створити острівець світла. І на тому острівці жити і творити. Для прийдешнього.
У темну епоху пишуть чорним чорнилом. Напевно, для контрасту з білим незайманим папером. О, чому, чому, ніхто не пише білим чорнилом на чорному папері? Навіть у найсвітліші часи ополудні серед жаркого червня? Я ще пам’ятаю часи – більш світлі, аніж нині, коли я писав вірші весною зеленим чорнилом…
Чи назвуть колись наш світ понурим? Ми ще не знаємо, які в ньому визрівають плоди. Та й минулі Темні часи були колись буденними, а не Темними. Не дано піднятися над своїм часом, щоб оцінити його.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як будуть люди майбутнього бачити наші часи - велика загадка.... Дякую за відгук і розуміння!
Дуже цікава тема і дуже гарно висвітлена! Гарний твір!
Мені також в тему згадалися праці науковців - сучасників інквізиції, що видавались тільки посмертно. (Бо мало хто хотів піти на аутодафе.)
Мабуть, треба мати дуже багато віри в свою науку, чи в мистецтво, щоб продовжувати працювати без надії на адекватний відклик в суспільстві. Тільки заради майбутнього. Тож, палаючий світильник світив зсередини митця, або можна сказати, що він сам був світильником в свої темні часи.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий змістовний відгук. Дякую за розуміння моїх текстів - моїх сумних роздумів......
Гарний твір! 
Дякую за розуміння! 
