Людська нещирість - як чорний плащ, він нібито й трохи зігріває, але від нього жодного душевного спокою. Чорне приносить похмурість, і зовсім холодні погляди поглинаються ним і живуть там до першого теплого сонечка. Тоді ти знімаєш його, і душа твоя звільняється від цих кайданів нещирості.
Прокидаєшся зранку, і вітер вривається в тебе потоком свіжості. Колись тобі хотілося задихнутися цим потоком, щоб аж сльози набігали на очі. Ти вдихала його у себе, твої легені ставали все більшими і більшими, сльози находили і навіть починали капати... Якась невідома сила охоплювала тебе і ти все ж робила видих...щоб знову жити, знову дихати...
Чотири стіни стали твоїми подругами. Ти розмовляла із ними, бо вони, на відміну від тебе, були білими. Ти думала, що їхня душа така ж біла, і виливала їм свою. Тобі потрібно було з кимось порозмовляти, комусь довіритися...
Бувають дні, що кава і цигарки уже не лікують... Холодні батареї під вікном похмуро тягнули до тебе свої руки, огортаючи тебе дивним відчуттям спустошеності. Ніщо не приносить радості, а там, за тими прозорими скляними ґратами, - весна. І тобі, мабуть, було б уже варто купити собі нові кеди, бо твої за зиму втягнули у себе стільки сирості, що ти не могла на них дивитися. А як же тоді тобі ходити, якщо ти постійно дивишся під ноги?!
Згадуєш про осінь... Солодкі спогади осідають у душу і на кутики губ...ти легенько злизуєш їх язиком і щиро посміхаєшся. Ти тоді читала Флобера, і у тобі панував настрій божевільної вар'ятки. Ходила з ним, як з писаною торбою, і говорила всім, що виховуєш свої почуття. Як показав досвід, вихователька з тебе ніяка. Через тиждень, закинувши книжку на вічне припадання пилом, човгала своїм носом і витирала мокрі очі. Білі стіни вже ледве дихали, бо вуха не могли слухати твоїх нарікань на несправедливе життя. Твої важкі думки закупорювали їхні пори і повітря до них не надходило... Восени тобі навіть просто так хотілося плакати.
Сьогодні вже четвертий день, як ти сидиш у своїй клітці. Жодного бажання виходити немає. Кава закінчилась, і ти тішиш себе думкою, що це єдине, що на даний момент закінчилось, а могло б бути й набагато гірше...
Хвороба - це не недуга. Недуга лікується, а ти вже давно невиліковна. Надоїло чекати рятунку, бо ті, хто хотіли витягти тебе, зазнали поразки. Бо ти сама по собі. Бо є багато "але", які ніхто ніколи не намагався переконати. Божевільність при здоровому глузді - зовсім невиліковна хвороба.
