Вона юшить крізь пір'я, де всім нам посаджено крила,
Пересушує зиму, щоб пальці охлялі не гризли.
І засушує серце, порожнії очі живиці
Над вікном несподівано знову падіння нависло.
При зимі не так млосно шукати у клавішах сховку,
бо роялю – беззвуччя, і днів високості – ні в року,
де вже вкотре розмови про ці підмальовані смуги,
чи, здається, більш тьмяні ніж завжди чи то лампосонця,
та, мабуть, сонцелампи. Та Тебе в надвечірніх дзеркал -
лише шмат, чи загуслий кавалок життя і хорал
Для утіхи і тиші, пролитої ще до світ сонця.
Лише тіней, зігрітих барлогом напровесні, шкода –
там, де вечір зійшов, мов пагіння, зостанеться кода.
дякую!
