Дивишся принизливо на порепані пальці.
Не гратиму більше. Фортепіано в мозолях.
Спали браслети смерти з руки блукальця.
Іду по піску й воді, все іду поволі.
Немає морів і хмар, тільки є бажання.
Спадає дурманний дощ на мої повіки.
Втомився іти в пустир, це немов стяжання,
Із марева пекла й сну утворились кліки.
Із чорних запеклих ран, із моєї крови
постала на образах, 35х40.
Занедбаний зсохся міст, посивіли брови,
Ти смокчеш мене жахливо, немов я морок.
Корида мойого сну, ореада болю,
Армади плавкого тмину і ніж крізь жили.
Не той я акорд в житті, не мої бемолі,
всі звуки з мого життя демонічно взвили.
Так далеко, що уже не ввійти у спокій,
Тримається між світами рука без кістки.
Я привид, або монах трохи косоокий,
Що сипле в безодню Лєти погані звістки.
Хапаю останній лист, але він у кризі,
Рука — наче то метал, громіздка й холодна,
змарновую вмерлий час у похмурій “Дзидзі”,
І чую від спраглих тіл, що тепер це модно.
