Ганчір'я місячного сяйва звисає зі старої вишні,
Гілля, поголене вітрами, виблискує мов діамант,
Вустами ворушу сухими: "Пробач мені, Господь Всевишній,
Та, попри всі душевні муки, я сам собі суддя та кат."
Повітря, змащене кутею, блукає під парканом сірим,
Лиш де-не-де ліхтар самотній свій виклик кидає пітьмі,
Гойдає небо чорні хмари, а я дивлюся, мов у прірву,
Кудись далеко, десь за обрій, там зорі заспані німі.
А сніг лягає білим хутром на зморене життям узбіччя,
Нахабно ковзає мов мрія, лишаючи змокрілий слід,
Та я живу і буду жити, зелений погляд запозичив
У сосен, голову здійнявши, чекаючи на сонця схід.
12,02,2009
