І. Обмін
Гублячись в зелених лісах, місто де-не-де кидало світло вже згасаючій ночі. А ніч була темна, дощова. Людей на вулицях не було:злива загнала всіх у будинки. Ця історія почалася цієї темної ночі. Тісною й брудною вуличкою під зливою впевненою ходою хтось кудись поспішав. Чорний плащ надавав мандрівникові ще більшої таємничості. З-під плаща ледь-ледь виглядували рукоятки схрещених мечів, які були прикріплені до спини. Щось ще роздивитися було неможливо. Час від часу небо освічувала блискавка, прихід якої ефектно підкреслювали удари грому. Будинки цього кварталу вже давно побив час, і тримались вони лише на чесному слові. Мандрівник пришвидшив ходу і, різко звернувши направо, зайшов до одного з цих будинків. Судячи по всьому, це був магазин. Світло горіло лише у маленькій комірчині, кидаючи проблиски на темряву цієї ночі. Хтось закашляв, почувся тихий скрип, і двері відчинилися.
- Я вже думав, що ти не прийдеш.-ще сонним голосом промовив чоловік, який стояв на порозі. Він був середнього зросту у синій піжамі. Русяве волосся було розтріпане, а очі – заспані з темними кругами, сірі. Напевно, сірі від нудьги і буденності, яка давила на це місто. Мандрівник мовчки зняв сумку з плеча і кинув на прилавок, все ще пильно дивлячись на чоловіка, але потім додав:
- До мене дійшла інформація, що ти хотів здати мене за винагороду Альянсу.-голос прозвучав чітко і загрозливо.
Чоловік швидко змінивсь: його очі повністю позбулись сонливості, саме обличчя виражало тривогу, а руки судорожно зжалися в кулаки.
-Я…не… - хотів було промовити він, але не встиг.
- Наступного разу не буде.-обірвав його гість.-Я про все подбаю, і я про все дізнаюсь. З кожним роком через Альянс мені стає все важче діставати для тебе товар, але я завжди доводжу справу до кінця, тому не стій у мене на шляху. Оплату я заберу зараз.
Після цієї фрази чоловік, мов скажений кинувся до комірчини, а через деякий час вийшов звідти з чималою сумкою, яку вручив гостеві.
-Дякую.-в’їдливо прозвучав голос. Руки чоловіка тремтіли. Гість розвернувся і попрямував до виходу, але раптом в повітрі мелькнуло щось яскраве. В ту ж секунду гість вміло відповів на удар своїм мечем і зник в темряві нічної вулички. За чималою шафою, наповненою всяким мотлохом, піднялась на повний зріст постать. Це був чоловік років 26 з темним волоссям і зеленими очима. Він не був особливим красенем, але його бліда шкіра дуже яскраво контрастувала з його чорним волоссям, надаючи йому при цьому якоїсь таємничості і елегантності.
- От,чорт!- поспіхом крикнув він і побіг навздогін у темряву грозової ночі.
Чоловік у піжамі не встиг навіть відкрити рота. Він знесилено опустив руки і зітхнув, дивлячись на розчинені двері…
ІІ. Погоня
Це був агент Альянсу Альтаїр, і це було його не перше таке завдання. Всього лиш за три роки він зумів зробити блискучу кар’єру у галузі розвідки і охорони.
Альянс поширив свою владу не тільки на планети Сонячної системи, але й далі:сузір’я Скорпіона, Фенікса, Оріона, Дракона і Касіопеї – тобто Альянс панував всюди, де могло існувати життя. Політика Альянсу була вкрай жорстока. Історія Галактики ще пам’ятає те жахливе століття воїн, погромів, смертей і завоювань. Та зараз не про це. Альтаїр вибіг на вулицю, але постаті у чорному плащі годі було й шукати. Він знервовано притулив руку до чола. «Що далі?» пролунало у нього в голові. Ні, Альтаїр помилявся, таке завдання він отримав вперше. Він мав мінімум відомостей про розшукуваного чи розшукувану. Він навіть не знав він це чи вона. Це не давало йому спокою і робило цю зустріч, можливо, і єдиною. Але діяти треба було. Робити хоч щось.
Вуличка була вузькою і прямою. Альтаїр глянув, де, закінчуючись, вона плавно переходила у площу, яку завершував мур. Місто було дуже старе. Остання війна тут була дуже давно, тому правитель міста навіть не задумувався над реконструкцією оборонних споруд. В кінці вулички мур підпирало велетенське дерево. І тут він побачив те, що шукав. Постать у чорному плащі стояла на мурі, спершись на дерево, і чогось чекала. Альтаїр, довго не думаючи, кинувся туди, на ходу витягуючи зброю. Коли він підбіг досить близько, постать засміялася. Цей сміх був дивною сумішшю насмішки, величі і краси. Місто спало. Цей дзвінкий сміх, здавалося, лунав скрізь.
- Іменем закону і всемогутнього Альянсу примушую Вас здатися.-крикнув Альтаїр.
-А то що?- глузливо запитав голос і нічну тишу знову порушив цей нестерпний дзвінкий сміх.
- Іменем за…Ай, злазь звідти, а то я тебе підстрелю!
Сміх на хвилину втих. Постать нахилилася і майже шепотом запитала:
-А зможеш? Минулого разу в тебе не дуже добре вийшло.
Альтаїр з цим не міг посперечатись. Він був кращим борцем серед своїх, але такої реакції він ще не бачив.
-Я тебе все одно спіймаю!
- Тоді лови.
І знову сміх залунав подібно розкатам грому. Загадкова постать вмить перемахнула через мур, але зникнути в темряві їй не вдалось:злива закінчилась, і через хмари проглядував місяць. Перелізти через мур Альтаїру не принесло великих складнощів. Він бачив постать, і це не могло не радувати, але було ще одне. Загадкова постать могла в будь-яку хвилину зникнути у лісі, але вона цього не зробила. Напевно, ця погоня її забавила. В Альтаїра мурашки побігли по спині чи то від холоду, чи від передчуття небезпеки, він не знав. Небо освітлював повний місяць, і в цьому сяйві чорний плащ попереду здавався ще примарнішим. Та раптом втікач звернув у бік лісу і зник там. Альтаїр вже було кинувся туди, але на хвилину зупинився. Тут було щось нечисте. Але думати він не мав часу. Темні дерева розступилися перед ним, даючи дорогу, але щось розгледіти було неможливо. Альтаїр час від часу обертався, судорожно стискаючи в руках пістолет. Альянс явно недооцінив супротивника, враховуючи оснащення агента. Внезапно знову почувся той глузливий сміх, але він лунав, здавалося, звідусіль, вселяючи злість…і страх.
- Навіщо тобі все це?- запитав спокійно впевнений голос.
Альтаїр обернувся. Чорна постать, виглянувши з-за дерева, повільно і плавно наближалася до нього.
- Це моя робота.
Настала повна тиша, лише постать повільно і граційно наближалася до переслідувача, порушуючи спокій шурхотом плаща по опалому листю.
- Позбавляти волі і вбивати за наказом?Це і є твоє життя? – знову запитав голос.
Альтаїр не знав, що відповісти. Так, це було його життя. Але чи хотів він такого? Він хотів пригод, які мали всі, кого він саджав до в’язниці. Він їм заздрив, але змінити нічого не міг. Батько залишив йому у спадок лише своїх знайомих та мрію, щоб його син продовжив його справу. Що завгодно могло статися сьогодні, але сталося те, чого він боявся все своє життя – він засумнівався у собі самому. Руки безвільно опустилися, а на обличчі застиг відбиток невпевненості і болю. Альтаїр довго слановував своє життя. Воно виглядало розміреним і гармонійним, але це запитання зруйнувало не тільки віру у необхідність і правильність здійснення мрії батька, але й виставляло його у своїх же очах псом на ланцюгу з обмеженою свободою і відсутністю права вибору, який тільки виконував команди. Це запитання не відносилося до ряду тих, коли тобі наказують стрибати з мосту, і ти стрибаєш. Воно було скоріш провокаційним і доторкнулося до тих глибин, у які ніхто раніш не мав доступу. Це було найпростіше зрозуміти, адже всі, хто оточував Альтаїра, пророкували йому стрімку кар’єру агента, якої самі хотіли досягти. Для нього це була не тільки заповітна мрія батька, а й щось схоже на змагання, у яких він обов’язково хотів виграти. Тисячі думок вирували у нього в голові, складаючи собою лише одне просте запитання: "Це і є твоє життя?".
Чорна постать плавно підійшла до нього і поклала ліву руку на його праве плече. Альтаїр міг чути її легкий подих. Постать ступила ще крок і нахилившись до нього тихо сказала:
- Людина сама керує своїм життям. Залишилося лише позбутися всіх суперечностей. Вибір за тобою…
Альтаїр тільки хотів повернути голову, але постать зникла. Він зостався ні з чим. Але щось після цієї зустрічі змінилося у ньому самому. Його більш не приваблювало те, що він мав. Хотілося ризику і чогось небуденного. А небуденне якраз наближалося. Звідусіль лунав незрозумілий шум. Біля самого вуха Альтаїра щось просвистіло. Він вміло увернувся, але враз жах наповнив його очі. Цей ліс був володінням одного з божевільних вчених. Розповідали, що він зумів створити щось схоже на лісовиків, але дуже агресивних і войовничих. Саме зараз вони суцільним кільцем зжимали свободу Альтаїра. Маленькі, але дуже спритні, вони були реальною загрозою для життя. Альтаїр судорожно зжав пістолет. Найкраще зараз було втекти, але тікати було нікуди. Одне з маленьких страхіть зробило стрибок в його бік, та йому не судилося досягти цілі. Велетенська, пісочного кольору кішка придавила його лапою і заричала в бік інших. Ті ж, відчувши реальну загрозу, на мить зупинилися. Альтаїр лише встиг подумати з сарказмом: "Як не взбісившимся саджанцям, так дістанусь домашньому коту, якого довго не годували." Кішка була справді величезною, але водночас і граційною. Це була пума. Пісочного кольору з великими коричнево-золотими очима, які були обрамлені тонкими чорними лініями. Вона обійшла Альтаїра , збивши його з ніг, вклала його обережно собі на спину і одним стрибком зникла в темряві. Він же бачив таке вперше. Подиву не було меж, але також лякало те незвідане, яке чекало на нього далі.
На шаленій швидкості вони мчали лісом. Дерева змивалися в одну лінію, а Альтаїр все сильніше зжимав пістолет. Кішка від цього люто заричала, явно попереджуючи про наслідки. Раптом вона, здається щось почула, бо прискорила біг, при цьому люто оскалюючи зуби. В повітрі щось мелькнуло. Було схоже на вистріл лазерного пістолета. Так, це був точно він. Альтаїр би його ні з чим іншим не переплутав. Тепер він був певен, що їхню дивну парочку переслідують. Погоня. Та цьому, на думку кішки, дасть кінець обрив, який розділяв ліс на два береги. Дерева почали розступатися, а пума тільки додала швидкості. Всі її рухи були злагоджені і точні, як механізм найкращого швейцарського годинника. Блідий місяць лив на них своє срібне сяйво, додаючи насиченості барвам. Дерев вже майже не було, а попереду залишався лише край обриву. "Вона цього не зробить!"- подумав з острахом Альтаїр, але було вже пізно. Кішка щосили відштовхнулась від виступу і граційно розтягнулась в срибку. Ці секунди, здавалося,тривали для агента цілу вічність. Та для пуми це, напевно, було звичним ділом. Вона м’яко приземлилася на чотири лапи, скинувши з себе наїзника, і зникла між деревами. Останнє, що пам’ятав Альтаїр, це те, що щось важко огріло його по голові, і в очах все поплило…
ID:
220352
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.11.2010 22:00:48
© дата внесення змiн: 05.11.2010 22:00:48
автор: Немає зайвого
Вкажіть причину вашої скарги
|
