Мов дощ, пройшла по моїх струнах.
І стала на моріжку сонячнім.
Стоїш, притлумлена, мов шхуна,
І струмінь в очі б’є безсонячні.
Так сторонньо не стій, підійди до води.
Там побачиш волосся,
Мерехтливо скуйовджене.
Подивись через край, відхрестись від біди,
На замерзлому мості —
Є життя ненароджене.
І знову димно позіхаєш,
Сумуєш... через край сумується,
Не вір у світ, який не знаєш,
А вір лише своїй розкутості.
Так сторонньо не стій, до воріт підійди.
Там побачиш крізь стіни,
Мої тіні зневоднені.
Набери ж бо води поодаль від біди,
І з тобою навік
Я полину у промені.
Ти сповідь, ти романна оповідь,
А я — пеан життєвих мудростей,
Літаєш, звільнена від поводі,
Гляджу тобі услід з сумбурностей.
Так сторонньо не стій, ось бінокля візьми,
Щоб побачити драму,
Із феєрії зліплену.
Підійди до води, ти мене обійми,
І під пломенем рампи
Стрінеш долю засліплену.
