Усе ти бачила, Вкраїно,
Умившись кров'ю і не раз.
От, кажуть, жив колись Тарас,
Котрий за зраду стратив сина.
І сам прирік себе на муки,
Подавсь до церкви, голосив
Та в Бога прощення просив,
Ховаючи убивчі руки.
А далі цвинтарем блукав,
Упав на свіжу ще могилу.
Чи вистоять було несила?
Чи син з могили погукав?
З сердешним довго говорив,
Казав: "Пробач отцю-убивці.
Я не хотів твоєї крівці,
Проте б за зраду - знов убив..."
Пройшли століття. І душа
Колись убитого Іуди
Пробилась заново між люди,
На Україну поспіша.
І горе, горе тій дитині,
В яку душа та увійшла,
Притулок де собі знайшла,
Бо проклята вона однині!
Знов на Вкраїні бачим зраду.
Вже й не гарцює кінь війни
Та все ж цураються сини
Батьків. І їм не дати ради!
Все сновигають серед нас.
Ми вгамувати їх - не в силі.
Лиш знаємо, що десь в могилі
Не має спокою Тарас!
філософське питання... за дитинством? - так, за совком - ні, ...що є Україна? вона в наших душах, отже, для кожного різна. а теперішня дійсність - знаю з інтернету, поїду - побачу... давно вже не був.
