Зайшовши у бар, таверний, брудний,
Підійди до п’янички з вусами.
Він там все сидить, щороку такий,
Як мені не зраджує пам’ять.
Спитає він тебе, як тебе звуть,
Й прошепче на вухо тихо:
„Я тебе звуть, так долю зовуть,
так звати твоє лихо...”
В тім бурмотінні чути голос,
Колись мужнього чоловіка.
Аптеку він мав, дружину кохав,
Та було у них все ж лихо:
Дітей не могла кохана ніяк народити.
І в лікарні була, і у ворожки була,
Та ніхто не міг помогли.
І тут вечора, одного тихо,
Із аптеки вертався він,
І завмер, як свічна на гробі,
Тихо...
Дружина його, кохана його.
Висить на люстрі над ліжком.
Як не кричав, як не стогнав,
Не зміг він її оживити...
А далі, як завжди, горілка
Одна, єдина вірна жінка.
Шалик старий, піджак пом’ятий –
Це все, що зосталось довіку.
Не винен старий, що не зміг встояти
Від втрати коханої жінки.
Це правда життя, немічного життя,
Нужденного чоловіка.
Тепер хоч, подайте йому на горілку
одну-єдину копійку.