Я побачила тебе на фото…одного такого… почалась переписка..слово за слово….зайчик, котик….я чекала.. я сумував…. О, так у нас обидвох сімї… але як же ми? Вдома тишина. Не відчуваєш себе бажаною.. коханою… а тут таке… ха, це я місяць назад обвинувачувала подругу за роман з одруженим? Невже це я гордо сказала, що НІКОЛИ не закручу такого, бо то ж сімя??? Так скоро прийшло оте НІКОЛИ…. Неможливо вже дивитись на фото, хочеться доторкнутись…. Ти приїдеш? Точно? Я чекаю. Перший поїзд Київ-Львів.. перше зустріч на вокзалі.. серце б’ється до нестями. Ти мене поцілував..я зрозуміла, що це кінець..кінець моєму розуму. Ось вона, перша брехня. Ти збрехав у себе вдома, а я чоловікові… дивно.але я не шкодую… Ось почалось.. півтори роки курсувань поїздами.. ти до мене, я до тебе..пристрасть, романтика, любов….і кожен раз сльози..невимовні сльози горя розставання. Кожен раз останній, щоб зберегти сімю..у тебе ж дочка..маленька, 2х річна… я змусила тебе найти могилу сина. Ти не знав де він похований 11 років… ти плачеш у нього над гробом…обіцяєш приходити до нього тепер часто і гладиш мій живіт, де тепер живе малятко..ти розумієш, що далі так не можна… і ось страшний дзвінок..я покидаю родину. Як? А 2х-річна донечка???? Але мене не слухаєш, збираєш речі…. Родом, нарешті крихітка зявилась на світ..але тобі що…. Ти вже знайшов собі іншу… так легко, так скоро, за пару днів…. Тобі все одно на людей.. ти легко їх кидаєш… жінку, маленьку донечку, що виховував 2 роки, щойно народжену крихітку..навіть не питаєш чи твоє то ангелятко…. На цвинтар до сина не ходиш..всіх забув, всіх лишив….час іде…вже другу дитину дочекалась…дурієм, ростем… вкладаю спати.. приходить ніч… і ось тоді страшно..страшно одиноко, що ти все ж так пішов…..і страшно те, що досі КОХАЮ……
