За що ти нас караєш, мамо?
За що соромиш нас тепер?
За що пригнічуєш, кохана,
Для нас твій образ не помер.
Ти кажеш в нас повно зневаги
До рідних селищ і лісів?
Дозволь мені звернуть увагу:
Слова ганебні – ворогів.
А ти для нас єдиний промінь,
Що гріє душі і серця,
Але минулого відгомін
Не відпускає до кінця.
Тримає він, неначе душить,
Нажаль від нього не втечеш,
Пробач, та ти чекати мусиш,
Бо час ти не наздоженеш.
Тобі, як будь-якій матусі
Хотілось бачити дітей
У щасті, в розвитку, і в русі,
Як білих, статних лебедів.
Свої ми голови поклали,
Життя за тебе віддали,
Тебе на мить не залишали,
Які б часи там не були!
Ми бились з ляхами до смерті,
Ми бились з ханом до кінця,
Були одні в нас списи стерті
Й земля улюблена оця!
Вчора стояли на майдані.
Ти думаєш не за тебе?
Відкинь думки свої погані,
Вперед нас слово поведе!
Живе, красиве, українське,
Від нього стигне в жилах кров,
І не москальське, не російське,
А що народжує любов!
Одні билися до останку, а інші, на превеликий жаль , віддавали своЇх синів "у ризницю москалеві,себто значить, плата удовиці!" Немає єдності, немає єдиномислія! Якщо Ваша ласка, зайдіть до мене на "Ревів майдан" та "Народе мій..."
"За що ти нас караєш, мамо?
За що соромиш нас тепер?
За що пригнічуєш, кохана,
Для нас твій образ не помер" - Та це не Україна карає нас, а ми її своєю байдужістю!
