Здається, вже немає слів, аби сказати.
Що більше? - Я тебе люблю. Що більше?
Хіба ж могла я знати, що доведеться так тебе тримати,
Щоб ти нікуди не пішов від мене.
Але ж хіба я в силах так тримати?
Ні! Я не в силах. Хочеш, то підеш.
Перевернеш і розірвеш на клапті світ в якому я літала,
Бо біля тебе. Я тоді також не знала, що ти підеш,
Що ти ось так підеш, вронивши серце у холодну воду,
Ти просто вирішив усе за нас. Та як ти міг? Як міг ось так?
Спинись! Прошу! Молю! Послухай! Усе живе! Ще все пульсує!
В жилах кров тече. Реанімуй любов колишню!
Мені у грудях так пече, коли я чую, що колишня...
Адже не так це все. Усе не так! У серці ще жива надія!
І я ще вірю, вірю в почуття, в ту казку, що була у нас з тобою.
Я знаю, ти сумуєш теж за тою авантюрною у квітні грою:
Несамовитою, стрімкою. І так не схожою на решту.
Мені не треба жалюгідних рештків. Я знаю. Все лежить у ніг.
Лиш підібрати і іти вперед. Лише б ти зміг, коханий, лиш би зміг.
А я зумію, обіцяю. Я так, дурненька, ще тебе кохаю...
Що вже й сама не розумію, що привида коханим називаю.
Інга Хухра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Життя само по собі трагічно прекрасне... Цей сумний чудесний світ... дякую... "Те чувства, что цветут… Печальный мир! Даже когда расцветают вишни… Даже тогда… Исса, 16 век" =)
Браво 
Вдячна
