Я знов залишилась одна в темній кімнаті. Світло давно вимкнули за несплату почуттів. Справедливо… Десь на вулиці крізь штори пробиваються тьмяні проблиски чужого щастя.
Я знов боюся, що світло таки ввімкнуть і тоді всі побачать безлад у моїй душі…
Стіл закиданий зайвими книжками і непотрібними документами, які засвідчують моє існування. Хоч практично мене нема. Я повітря зі свідоцтвом про народження, ідентифікаційним кодом, паспортом і ще купою всіляких формальностей. Спалити б це все, але…
На стінах вицвілі, припорошені пилом фотографії маленької дівчинки. Це не я. Я просто не вірю, що ця безтурботна усмішка моя, але часто її копіюю, це ж так природно!
На підлозі болото, бо вікна не засклені… З вулиці тягне холодом байдужості, ллються дощі чужих сліз… Потік зайвої брудної інформації. Вони думають, що я люблю дощ… Так, люблю, я ж мазахістка, обожнюю біль… Свій, чужий… Та, мабуть, це одне і те ж.
Ліжко… Як я за ним скучила. Але ми рідко бачимося. Я просто падаю в його обійми і в ту ж секунду зникаю… Сни… Кольорові. Занадто явний контраст… Я хотіла б бачити чорно-білі!
Ні… Ні! Ні!!! Вимкніть підсвідомість, стріть думки! Повітря не думає, воно відчуває. А-а-а-а-а!.. Боляче! Світло, дайте мені світла! Увімкніть, прошу…
Зриваюся з постелі. Тоненька освітлена щілинка між моїми дверима та іншим світом…
– Ти мене чуєш?
І труп оживає на потрібний користувачеві час, щоб увімкнути ліхтар у чужому серці. Просто у мене акція: «Щастя за ціною зради!»
Зраджуйте! Буду рада відплатити вам сміхом!
люблююю 
блин милая обнимаю тебя нежно
и я тебя....
І думайте про гарне, все буде чудово! 
