|
Минув тиждень...
Недільний ранок. Олександра прокинулась досить рано. Глянувши на годинник, зрозуміла: "Я зможу піти до церкви!". І відразу ж почала збиратись. Одягнула улюблену довгу чорну сукню, біле пальто, капелюшок….
Дорогою до костелу спливали всі подробиці історії, що сталася тиждень тому... Михаїл за весь час не давав про себе знати. Тільки поодинокі троянди Саша знаходила на підвіконні своєї кімнати... Розуміючи і марячи, що це від нього...
Коли дівчина зайшла до храму, служба вже почалася. Вона любила стояти прямісінько під органом, щоб відчувати, як тремтить душа під звуками божественного інструменту. Тому пробиратись далі не стала, зупинившись на звичному місці. Почулися перші звуки органу. Її душа поплила у хвилях насолоди... В думках перебігали молитви, яким її вчила бабуся. Потім пошепки промовила: "Храни душу й тіло Михаїла - сина Твого, Господи!.." А орган грав, розливаючи хвилю почуттів та емоцій, музикою, в костелі. Це була Прощена неділя перед Великоднім постом, та людей в храмі було не багато.
По закінченні служби, Олександра вирішила прогулятись в тиші.
Падав дрібний сніжок і мороз скував талу воду в міцний лід. На душі у дівчини було легко та весело, як враз, з лівого боку, почувся голос:
- Вітаю, Лілеє! Я можу скласти Вам компанію?
- Ми ж домовлялись на "ти" - усміхнулась Саша Мисливцю.
- Ой! А дійсно! - усміхнувся Михаїл.- Куди прямуєш?
- На Личаківське...- невпевнено відповіла дівчина.
- Ну, Личаківське, так Личаківське... А я Тебе бачив на службі. В Тобі є світло...
Саша засоромилась і подякувала... Далі йшли мовчки. Підійшовши до пішохідного переходу, Він враз вхопив Її руку... Серце Олександри наче вирвалося і падало в безодню... Хвилини солодкого полону в Його руці...
- Ні! Підемо на Ратушу!- рішуче сказав Мисливець.
- Ага... - ледь чутно відповіла дівчина...
Вони весело піднімалися старовинними, дерев'яними і, здавалося, нескінченними сходами. Кидали смішні репліки, наввипередки обганяли один одного. Мисливець, в основному, йшов попереду - задкуючи, ввесь час не зводив очей з Олександри. Дівчина соромливо опускала очі, дивувалась, як Йому вдавалось жодного разу не оступитись, не спіткнутись... От і вершина! Легкий вітерець і ласкаве сонечко. Очам відкриваються візерунки міста, та мереживо хмар... Від величі перехоплює дух.
- Я висоти боюся - пошепки сказала Саша.
- Переборюй страх. Глянь вниз... Не бійся, я поруч...- шепотів на вушко Михаїл. Він обійняв дівчину. Тепло... наче душа поринула у тепле озеро.
Вона повернулась до нього.
- Твої очі зеленіють! Як ти це робиш?.. Вони ж карими були... - та Він тільки глянув Їй в очі. І ніжно поцілував вуста... Саші паморочилось в голові...
- Ти подобаєшся мені... - прошепотів Михаїл.
- Ти мені також…
- Зі мною таке вперше… Я повинен розказати Тобі ще одну свою таємницю. - Саша уважно дивилася на Нього. Він відійшов... - Тоді, на Личаківському, коли ми вперше зустрілись... Я вирішував справу з одним покидьком... Нажаль, за своє недовге життя, я перейшов дорогу одній нечисті. Від тоді мене часто навідують такі гості...
Саша стояла ошелешена, не розуміючи, що це він зараз таке сказав. В думках після поцілунку були рожеві мрії, звичайно... А тут...
- Покидьком? Нечисть?
- Так, демони - одним словом.
Вона не повірила словам, здавалося, що цей Мисливець таким чином намагається привернути побільше уваги. Потім їй стало страшно. "Хоча, для чого йому це? А що, як це правда?" Саша просто підійшла, поцілувала Мисливця в щоку і сильно пригорнулась до Нього. Реакція Олександри збентежела Михаїла...
- А Десмоди? Де вони?
- Вони поїхали дуже далеко.- спокійно відповів Михаїл.
Вони мовчки спустились з Ратуші. Йшли, тримаючись за руки.
- Не думай про це. - суворо наголосив Він.
- А я на бальні танці записалась!- посміхнулась Сашка.
- Розумниця. - задумливо відповів Мисливець, проскановуючи її своїм проникливим поглядом. "Як він це робить? Чому його очі знову карі..?" задавалась питанням Саша. Потім в думках перебігали останні події, все здавалося дивним...
Непомітно вони підійшли до її дому...Він нахилився до її вушка...І сказав:
- Можливо, це наша остання зустріч.
З блакитних очей Олександри почали виступати сльози:
- Чому?! Можливо? Значить можлива ще й не одна зустріч!
- На мені лежить прокляття...
ID:
317684
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.02.2012 20:08:11
© дата внесення змiн: 19.02.2015 22:55:38
автор: Олеся Глібка
Вкажіть причину вашої скарги
|
