Одного темного-темного вечора, коли щойно з’явилися серед густих хмарочок сяючі зірочки-молодиці, люди вже відходили до сну і милувалися їх сяйвом у свої вікна.
Дочекавшись коли усі у світі помандрують у царину сновидінь, одна зірка промовила:
- Чого це так завжди з дня у день? Учора я тут, сьогодні я тут, і думаю, що і завтра я також тут залишуся, тільки місяць, наш керівник-мандрівник, ходить довкола, а ми сидимо вдома, як невольниці?
- Чого це ти бешкетуєш? – Відізвалася її сусідка. – Тобі що не подобається твоє життя? Живеш собі, горя не знаєш, даруєш лишень людям світло, вони милуються тобою, тобі що не приємно? А коли наші братики-хмарочки нас затуляють, то людям сумно, що не видно наших сяючих очей.
- Ти ба невдоволена вона. – Відізвалася третя сестра. – Якщо б ми мали змогу ходити по небу, то людям не було б такої цікавості нас споглядати. Ви що ж думаєте, їм так наше сяйво до вподоби? Чули що вони завжди кажуть, коли піднімають на нас очі?
- І що ж? – Запитала похнюплена перша зірочка, що вже і не зовсім була рада, що розпочала цю дискусію.
- Вони кажуть: «А ти бачиш он «Великий ківш», а он «Малий», а он «Чумацький шлях»? – продовжувала третя. – Вони завжди чекають побачити нас на своєму місці, і що б було б якби ми зненацька вирішили піти погуляти?
- Був би хаос! – Погодилася перша.
- Так, був би хаос. – Продовжувала третя. – А місяць наш, якому ти так заздриш, з місця жодного разу так само, як і ми не рушав. То наше сонечко, наша мрія і надія кожного дня створює таку для нас оману.
Задумавшись, перша зірочка все ж таки погодилась:
- Так, все на світі має своє місце…
