Я йду по вулиці, втомлений від справ.
Небо біжить перед мене, ховається сонце.
Німі стіни будинків оточують, як охоронці,
Вітер б’є в груди, він злий ще зрання.
Вдома, як завжди, буде самотньо.
Думки розбиваються в стінах черепного ящику.
Вони втечуть, поховаються в нори, як ящірки,
Не вийдуть за межі аркуша дрімотного.
Погляд пронизує нетлінний простір,
Слово пролетить крізь нього, минаючи час.
Чи дійде послання до адресата хоч раз?
Чи не буде даремним той непізнаний постріл?
Писати, щоб не було байдуже.
А не байдуже те, що розумієш.
Ти розумієш себе?
Цей світ?
Так, друже?
Досягай мети. Не кожне серце все ще мріє.
