[частина 1>
Ти знову йдеш...без сцен,без почуттів і без будь-яких докорів.Ти знову йдеш,і навіть не здогадуєшся,що в цей момент відчуваю я. Якщо б ти хоч раз оглянувся,то напевно,зрозумів би,чому я тебе так НЕНАВИДЖУ...якщо б ти оглянувся, хоча б на одну коротку мить,ти побачив мене,одну, роздавлену та повну болю.В моїх очах ти не побачив би сліз,вони б котилися не по обличчю,а стікали по душі і падали б прямо в серце,пропалюючи там сотий раз до болю знайомі рани.Ти побачив би там малу і беззахисну мене,яка навіть не здогадується,що її робити.Побачив би зневіру,яка кволо,але впевнено проходить крізь моє знесилене тіло.В моїх очах ти побачив би пустку, охоплюючу моє життя,яке щомиті втрачало без тебе сенс.Ти побачив би там біль.Біль,що з'їдає мене із середини.Вперше оглянувшись,ти побачив би мене...ту, яка стояла завмерши серед безжальної дзвінкої тиші, в якій істерично та беззавучно кричала моя душа.Ти побачив би мене,божевільну та нещасну...мене,якій не хотілося жити.
[частина 2>
А ти знову йдеш...а ти знову не оглядаєшся...
І я раз за разом ковтаю холодне нічне повітря,але його все одно не вистачає...[задихаюсь>...задихаюсь від ненависті...від ненависті до тебе...
Задихаюсь від їдючого і огидного запаху цигарок,але їхній густий дим допомагає хоч трохи придушити біль.Задихаюсь від зневаги до тебе.Задихаюсь від втоми... Я втомилась прокидатись кожну ніч із шепотом на вустах "я кохаю тебе" і плакати до ранку.Я втомилась змушувати себе посміхатись і говорити "все чудово"...Ти знаєш, я колись стомлюсь вірити і чекати тебе... Я стомлюсь дихати тобою і думати тільки про тебе.Я стомлюсь себе дарувати і жити тобою.Ти знаєш,я ж колись зненавиджу себе і більше ніколи не впущу тебе в своє життя(на жаль і не випущу із серця).Я буду безжурно посміхатись проходячи коло тебе і вбивати себе із середини до болю гострим ножем.Я буду мовчки тебе кохати,а ти вже ніколи про це не дізнаєшся...ніколи...
...А ти міг просто оглянутися...
[частина 3>
А я тобі потрібна...І не думай,що я про це не знаю...(ти й сам про це ще не знаєш)...Просто ти колись прокинешся одного похмурого, сірого ранку один...один в тому холодному і пустому ліжку...ОДИН!І не буде в тебе більше нікого,хто б сказав "я кохаю тебе"...тому що ти всіх від себе відштовхнув назавжди і безповоротно...
Я більше ніколи не підійду до тебе...я назавжди залишусь тою,яка готова була на все заради тебе...більше таких не буде...Я більше ніколи не обміну тебе за стан,я просто залишатимуся спомином,який більше ніколи(чуєш?НІКОЛИ!)не стане реальністю... Я буду лише тою,яка плакала вечорами,дивлячись на дощове небо,і знаючи,що тобі були важливіші старі принципи ніж я...Я буду лиш тою,яка залишиться в твої пам'яті назавжди,під таблицею "ВТРАЧЕНА"...
2010
Гарно написано, передано почуття... Проте не погоджусь із ліричним героєм, не буде такого сумного кінця ) Із приходом нового втрачається важливість старих почуттів
Жабокрик відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
пройшло два роки...і сталось так, як я писала...
я не бажаю йому такого,просто так сталося.
Все ще попереду, насправді 
