Для Христі час зупинився…
***
Все було якось дивно та нереально. Дівчинку ніби оточував густий кисіль.
Наступним залишив її малий Михайлик. Христя пам’ятала, як він згасав на очах, мов дотліваючий гнотик каганця. Як, без угаву підвиваючи, ніби вітер в комині, методично товклася головою в стіну мати.
- Ї-і-і-сти, ї-і-і-сти-и-и…- денно та нощно благав- канючив Михайлик. Гуп, гуп… Їсти… їсти… Гуп- гуп- гуп… Ї-і-і-сти-и-и…
День і ніч, день і ніч. А одного ранку Христя не почула ставшого вже звичним собачого скавчання. Шарко теж залишив їх?... В ніздрі вдарив густий, різкий до нудоти запах тушкованого м’яса. Шарко, Шарко… Вірний друг дитячих ігор, що завше так привітно махав кудлатим хвостом… Шарко своєю смертю продовжив життя( а, може, муки? ) Михайлика на кілька днів. Мати після його смерті ще більше почорніла. Хоча, куди вже більше? А потім залізла на горище та довго- довго не злазила. Христя ще здивувалася: навіщо на горищі віжки? Дівчинка не навіть не заплакала,коли, піднявшись на кілька щаблів драбини побачила розпухлі материні ноги, що мірно погойдувалися, ніби маятник на старих ходиках з веселими ведмедиками. Вона лише трішечки образилась на маму, що та залишила її саму.
З того часу з хати Христя більше не виходила, їжі не хотіла. Ні! Не те щоб вона не хотіла їсти, просто переборювала, душила в собі це і так уже не досить сильне бажання. В маленькій дитячій голівці ствердилася думка, що жменька їжі продовжуватиме не життя, а страждання. А вдосталь їжі вже не буде ніколи.
***
Смерть здригнулася. Вона прийняла рішення. І воно, здається, буде правильним.
***
Ставало дуже холодно, але Христя так і не відкривала повік( навіщо? ) . Перед очима попливли сині, жовті, зелені кола. Потом раптом все заливав кривавий багрянець. І знову, і знову… Ставало тепліше. Уже було навіть і жарко. « Веселкове диво»- спливла у свідомості фраза, почута колись( тиждень, місяць, рік тому? ) від учительки. Христя так тоді і не збагнула, яке ж з веселки може бути диво? А перепитувати посоромилась.
- Аж ось ти яке- веселкове диво… І раптом з розмаїття кольорів виринуло ласкаве мамине обличчя.
- Доню, донечко… А шкарубка батькова рука з грубуватою ніжністю гладила по голівці.
- Христю, Христинко,- смикав за поли усміхнено- щасливий Михайлик.
- Доню, іди до нас!
- Донечко!
- Христю, йди до нас!- гукали вони навперебій.
- Як я за вами скучила…- Христя простягла руки до своїх рідних і потонула в різнобарвному тумані. Їй стало легко та радісно.
- Ве- сел-ко- ве ди-во! Ве- сел-ко- ве ди-во!- виспівувало дзвінке різноголосся десь далеко в глибині того туману.
***
Дзе-нь-нь-нь,- звично дзенькнула стара вищерблена коса. Роботу зроблено… Смерть посміхнулася- це ще більше спотворило її й без того моторошне обличчя. Зловіщі вогники розгоралися в порожніх зіницях. Черви земні… Мерзенні людиська заклИкали її до роботи?.. Щож, вона попрацює, славні будуть жнива! Але людиська забули, що смерть приходить до всіх. Чи то рано, чи то пізно… А Стара Баба вміє чекати … Колосочки вашого життя вона буде різати акуратно та повільно. Ой, як повільно… І ВАМ вона не подарує в останню мить блаженного забуття…
***
Далеко, за тисячі кілометрів від хатини, в якій лежало покорчене судомами тільце мертвої дитини, на башті під кривавою зорею били куранти. Вони віщували прихі нового 1933 року, третього року Великого Перелому на селі. Після дванадцятого удару земля здригнулася. Це був святковий салют. А, може, то сміялася Смерть?...
Смерть сміялася, смерть ввихалася,
Все по закутках видивлялася...
Хто призвав її в ту годиночку,
Щоб вдавився сам в ту хвилиночку...
Той геноцид українського народу перекликається із сьогоднішніми подіями своєю ненавистю до українців як до нації та жорстокістю, з якою знищували наш народ. Як можна було бути такими наївними і повірити обіцянкам після таких уроків історії.
Дякую за твір.
посполитий відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...Нас вчили і вчать возлюбити ворога свого. Підставляти щоки під братні ляпаси.