Прадревня Рось,
Бурхлива й самотічна;
Твоя розмова
Тиха і одвічна.
В усі часи співала
Пісню непокори,
Яка злітала до небес
З гранітних урвищ вгору…
Порогами бурхливими
Несла потоки;
І шепотіла в плесах
Тихим током…
В зеленому вінку
Ти шелестіла сповідь
Про древню Русь
Та сиву давнину;
Славетну благородну
Просідь,
Та чистоту – багатоводність…
Пороги не були
Непереборними:
Вони шалено вирували;
Вони уяву хвилювали;
Могутній плин ріки несли…
І дух козацький підіймали
У всі часи, у всі віки…
Топтали землю цю татари,
І турки, й інший –
Хто хотів…
Та знову й знову повставала
Вона із видимих руїн.
Але руїна в душах наших
Залишилася на віки;
Та плине час,
Летять століття,
Невпинна течія ріки.
Не зупинили ні татари,
Ні турки,
Ні заїзжий лях…
Та, мабуть, таки наша влада
Зупинить тої Росі шлях.
Не однієї тільки неї,
Таких річок незрахувать;
Невже чекає нас пустеля?
Не козаків – рабів
Ми рать…
Що принесла ти нам, ріка,
Із тих часів - у ці віки?
Козацький , вільний,
Сильний дух?
Вперед твій плин?
Куди той рух?..
А, може, всохнеш ти, ріка,
Пороги лиш залишиш нам -
оголені...
На спомин,
Не козакам –
Рабам?..
( неголеним )…
( 20 листопада 2009 року ).
